- Скажи, як тебе звуть, - звелів принц, - і чим це ви, підземляни, заклопотані сьогодні цілий день.
- О прошу вас, Ваші Світлості, прошу вас, добрі панове, - запхенькав гном. - Обіцяйте, що не розкажете Її Королівській Милості нічого з моїх слів!
- Жінка, яку ти називаєш Її Королівською Милістю, - сухо сказав принц, - мертва. Я вбив її власноруч.
- Що? - скрикнув гном, дедалі ширше розкриваючи рота від подиву. - Мертва? Відьма мертва? Від руки Вашої Світлості? - він глибоко зітхнув з полегшею та додав: - О, тоді Ваша Світлість наш друг!
Принц відсунув меча на кілька дюймів. Хмуротвань дав підземлянину присісти. Він покліпав на чотирьох подорожніх своїми червоними оченятами, відкашлявся та почав свою оповідь.
Розділ чотирнадцятий *Ь
ДНО СВІТУ
- Мене звати Ґолґ, - сказав гном, - і я розкажу Вашим Світлостям все, що знаю. Ще годину тому всі ми займалися своїми справами... її справами, точніше кажучи... сумно й тихо, як і кожного дня протягом довгих-довгих років. Потім пролунав страшний тріск та грім. Щойно всі його почули, кожен сказав сам собі: «Щось я давненько не співав, не танцював, не пускав феєрверків. З чого б це?» Всі собі подумали: «Певно, я був зачаклований». Кожен сказав:«Побий мене грім, якщо я знаю, куди тягну цей вантаж, і я не збираюся тягти його далі ані кроку». Отак. Тож усі покидали свої паки, згортки та інші речі, озирнулися й побачили отам потужне червоне сяйво. Й усі спитали себе: «Що воно таке?» І кожен відповів: «Це відкрилася тріщина чи розверзлося провалля, і тепер приємне тепле світло струмує з Найглибших Земель, що у тисячах фатомів під нами».
- Святі небеса, - вигукнув Скрабб, - невже є інші землі ще глибше?
- О, звісно, Ваша Світлосте, - відповів Ґолґ. - Прекрасні землі, ми називаємо їх Бізм. Цей край, де ми зараз, відьмин край, зав-
жди звався Неглибокі Землі. Для нас тут надто близько до поверхні. Фе! Це все одно, що жити нагорі, на самій поверхні. Розумієте, всі ми - нещасні гноми з Бізму, яких відьма притягла своєю магією, щоб ми працювали на неї. Та всі ми забули про це й не згадували, поки не пролунав той тріск і не зникло закляття. Ми не знали, хто ми такі й де наш дім. Ми не могли нічого робити й ні про що думати, окрім того, що відьма вклала в наші голови. А вона всі ці роки вкладала туди похмурі та безрадісні речі. Я мало не забув, як жартувати чи танцювати джигу. Але тієї миті, коли пролунав грім, розкололася земля і стало підійматись море, все це повернулося до нас. І звісно, всі вирушили чимшвидше до розколини, щоб спуститися додому, до рідних місць. І, як бачите, всі вони там пускають феєрверки та забавляються, стоячи на головах. І я буду надзвичайно вдячний Вашим Світлостям, якщо ви мене відпустите, аби я міг приєднатися до них.
- Як на мене, це просто чудово, - сказала Джилл. - Я дуже тішуся з того, що, відрубавши відьмі голову, ми визволили не тільки себе, а ще й цих гномів! І як приємно виявити, що вони насправді такі ж похмурі та безрадісні, як Принц був нормальним, коли таким тільки здавався.
- Так, це все дуже добре, Поул, - обережно промовив Хмуротвань, - але мені здається, що ці хлопці не просто втікачі. Якщо хочете знати мою думку, вони більше схожі на військові угруповання. Подивись-но мені в очі, мій добрий Ґолже, та скажи, чи ви справді не готувалися до битви?
