- Звісно, ми готувалися, Ваша Світлосте, - сказав Ґолґ. - Бачте, ми ж-бо не знали, що відьма мертва. Ми думали, вона наглядатиме за нами з замку. Намаглися вислизнути непоміченими. Й коли всі побачили вас трьох із мечами та на конях, кожен подумав: «От і почалося», бо ми ж не знали, що Ваша Світлість не на боці відьми. Ми твердо вирішили, що краще битимемось до останнього, ніж зрадимо надію повернутися до рідного Бізму.
- Готовий заприсягтися, що перед нами чесний гном, - вирішив принц. - Відпусти його, друже Хмуротвань. Що ж до мене, любий Ґолже, то я був зачаклований так само, як ти й твої товариші, й тільки нещодавно отямився. Але є ще одне питання. Ти знаєш, де той новий тоннель, крізь який чаклунка збиралася повести армію в атаку на Верхній Світ.
- Уууііі! - кувікнув Ґолґ. - Так, я знаю цю жахливу дорогу. Я покажу вам, де вона починається. Але нехай Ваші Світлості навіть не просять мене йти нею разом з вами. Я ліпше помру.
- Чому? - стривожено запитав Юстас. - Що в ній такого старшного?
- Надто близько до поверхні, до відкритої землі, - здригаючись, відповів Ґолґ. - Це най- жахливіше з усього, що вчинила з нами відьма. Нас мали вивести нагору - на поверхню світу. Кажуть, там взагалі немає стелі, тільки жахлива неосяжна порожнеча, яку називають небом. А той тунель так щільно підступає до поверхні, що тюкни кілька разів кайлом - і ти вже нагорі.
Я не наважуся навіть наблизитися до того місця.
- Ура! Це вже інша справа! - зрадів Юстас почутій вістці, а Джилл сказала:
- Але ж там, нагорі, немає нічого жахливого. Нам подобається. Ми там живемо.
- Ми знаємо, що ви, надземляни, живете нагорі, - сказав Ґолґ. - Але, мені здається, все це через те, що ви не змогли знайти шляхів углиб землі. Не вірю, щоб вам це і справді подобалося: повзати, наче мухи, по самісінькій поверхні світу!
- Може, ти прямо зараз покажеш нам ту дорогу? - втрутився Хмуротвань.
- Ну, в добру путь! - гукнув принц.
І товариство вирушило. Принц знову заскочив на свого жеребця, Хмуротвань забрався в сідло позаду Джилл, а Ґолґ показував дорогу. Йдучи, він постійно вигукував добру новину про відьмину смерть і сповіщав, що четверо надземлян нікому не загрожують. Ті, хто чув його слова, передавали звістку іншим, тож невдовзі все підземелля аж бриніло від криків та радісних вигуків, а тисячі гномів утворили тисняву довкола Чорносмола та Сніжинки. Підземляни скакали, перекидалися колесом, стояли на голові, грали в чехарду й запускали величезні петарди. До того ж, принцеві не один десяток разів довелося переповісти свою історію закляття та звільнення.
Дорогою вони наблизилися до краю розколини. Бона сягала десь тисячу футів завдовжки й, певно, дві сотні завширшки. Всі спішилися та підійшли до провалля, щоб зазирнути вниз.
Звідти їм в обличчя шугнув потужний струмінь жару, змішаний з якимось запахом, не схожим на жоден інший запах світу. Це був густий, різкий, бентежливий дух, від якого хотілося чхати. В глибині розколини так яскраво сяяло світло, що спершу воно геть їх засліпило. Коли ж їхні очі трохи звикли, мандрівники, здається, змогли роздивитися вогненну ріку, на берегах якої розкинулися поля та ліси, споповнені пекучого, нестерпного сяйва, яке, одначе, не мігло зрівнятися з горінням самої річки. В тому сяєві сплелися воєдино сині, червоні,
