Вони галопом помчали схилом. Вже за п’ять хвилин в долині стало б справді погано, бо приплив струмував, наче потік, що крутить млин, а, якби довелося плисти, коні могли б і не впоратися. Та поки що вода сягала тільки пари футів углиб, і хоч течія зловісно вирувала довкола кінських копит, на інший бік долини вони перебралися без пригод.
Тепер почався повільний, виснажливий підйом вгору, під час якого попереду анічогісінько не було видно, хіба що бліді ліхтарі. Озирнувшись назад, мандрівники побачили, що вода розливається все ширше. Тепер пагорби Нижніх Земель стали островами, й лампи горіли тільки на них. Щомиті якийсь із далеких вогників зникав з очей. Невдовзі довкруж мала запасти цілковита темрява, яку порушували б тільки лампи обіч дороги. Втім, навіть внизу цього шляху лампи, нехай ще й не гасли, але вже відкидали світло на водяне плесо.
Отож, причин для поквапу в подорожніх було доста, проте коні не могли скакати вічно без відпочінку. Товариство зробило привал, і в тиші всі слухали, як плюскотить вода.
- Цікаво, а той... як же його звали... Бать- ко-Час, він потонув? - сказала Джилл. - І всі ці дивні тварини, що сплять глибоким сном...
- Мені здається, що вони зараз знаходяться вище, ніж ми, - відгукнувся Юстас. - Пам’ятаєш, нам весь час доводилося спускатися дорогою до Імлистого Моря. Не думаю, щоб вода вже сягнула печери Батька-Часу.
- Може й так, - погодився Хмуротвань. - Особисто мене більше цікавлять лампи на цій дорозі. Якось кволо вони виглядають, хіба ні?
- Вони завжди такі, - скривилася Джилл.
- Звісно, - кивнув Хмуротвань, - але тепер вони світять зеленкуватим.
- Ти ж не хочеш сказати, що вони гаснуть? - вигукнув Юстас.
- Ну, хоч зараз вони й працюють, не варто чекати, що вони це робитимуть вічно, - зауважив хитайболот. - Але не журися, Скраббе. Я й на воду теж позираю, і готовий закластися, що тепер вона прибуває не так швидко.
- Небагато ж з того втіхи, мій друже, - невесело сказав принц. - Якщо ми не зможемо знайти шлях назовні, Т9 мені залишиться хіба вимолювати у вас прощення. Це ж моя пиха й мої фантазії змусили нас затриматися біля жерла земель Бізма. Що ж, рушаймо.
Десь із годину по тому Джилл то здавалося, що Хмуротвань цілковито мав рацію щодо ліхтарів, то думалося, що їй все тільки ввижається. Тим часом місцина змінилася. Тепер склепіння Нижнього Світу було так близько, що навіть в непевному світлі ламп його було доволі добре видно. Водночас височенні, нерівні стіни печери вочевидь насувалися дедалі ближче. Власне, дорога вела їх до крутого тунелю. Подорожнім почали траплятися заступи, кайла, візки та інші знаки того, що тут ще нещодавно працювали копачі. Все це було б доволі підбадьорливим, якби хоч хтось був певен, що їм вдасться вибратися назовні. Але думка про спуск у діру, яка дедалі вужчатиме і де з кожною хвилиною буде все важче розвернутися, не надихала.
Зрештою стеля наблизилася так сильно, що Хмуротвань та принц почали стукатися об неї головами. Всі спішилися, й взяли коней на поводи. Дорога тут була горбкуватою, тож доводилося уважно стежити, куди ступаєш. Завдяки цьому Джилл помітила, що темрява густішає. Обличчя товаришів у зеленому світлі виглядали дивно й мертвотно. І тут, не в змозі далі стримуватися, Джилл раптом скрикнула. Один ліхтар, той, щоб був просто попереду, раптом згас. Один позаду зробив те саме. І тоді всі опинилися в цілковитій темряві.
