І зрештою:
- Так, я триматиму тебе за ноги, щоб звільнити тобі руки й ти могла триматися за земляну стіну.
Друзі поглянули вгору й невдовзі побачили чорний обрис долоні Джилл навпроти плями сяйва.
- Ну? - схвильовано видихнули всі.
- Це діра, - сказала Джилл. - Якби піднятися трохи вище, я б могла крізь неї пролізти.
- Що там видно? - спитав Юстас.
- Поки що майже нічого, - відказала Джилл. - Слухай, Хмуротваню, відпусти-но мої ноги, щоб я могла стати тобі на плечі. Я чудово триматимуся за стінку, ти не хвилюйся.
Всі почули, як вона вовтузиться, а потім побачили її обрис на тлі сіруватого сяйва - власне, майже всю від голови до пояса.
- Агов... - почала Джилл, але раптом закричала.
Це не був пронизливий крик: він звучав радше так, ніби хтось затис їй рота чи навіть затулив кляпом. Потім голос повернувся до Джилл і вона загорлала щосили, але слів ніхто не міг розібрати. Водночас пляма світла на кілька секунд зникла, а згори долинули звуки сутички й борюкання. Хитайболот здушено прогарчав:
- Мерщій! Допоможіть! Тримайте її ноги! Хтось її тягне! Сюди! Ні, туди! Все, пізно...
Діра спорожніла, і холодне світло знову заповнило її. Джилл щезла.
Вони відчайдушно гукали: «Джилл! Джилл!», але відповіді не було.
- Якого дідька ти не тримав її за ноги?! - напосівся на Хмуротваня Юстас.
- Не знаю, Скраббе, - простогнав той. - Напевно, я народився невдахою, не здивуюся, якщо це саме так. Я приречений. Приречений принести Поул смерть, так само, як був приречений з’їсти того Оленя, що розмовляє, в Хар- фанзі. Хоча це й моя провина теж, ясна річ.
- Це найстрашніший сором і найжахливій- ший смуток, що лиш могли впасти на наші голови, - промовив принц. - Цю хоробру леді ми послали до рук ворогів, а самі залишилися тут у безпеці.
- Не треба так згущати барви, - сказав Хмуротвань, - ні в якій ми не в безпеці. Єдине, що нам точно забезпечено, так це смерть від голоду в цій ямі.
- Цікаво, я зможу пролізти туди, куди пролізла Джилл? - мовив Скрабб.
Насправді-то з Джилл сталося ось що. Щойно вона встромила голову до діри, як з’ясувала, що дивиться вниз, ніби з вікна мансарди, а не вгору, як з-під ляди. Джилл так довго пробула в темряві, що спершу не змогла навіть розібрати, на що дивиться. Єдине, що вона зрозуміла: це не було те сонячне місце, залите денним світлом, яке вона мріяла побачити. Повітря було нестерпно зимним, а світло - блакитним і блідим. Чувся гучний шум, а в повітрі шугали міріади якихось білих штук. Отут вона й крикнула вниз Хмуротваневі, аби той відпустив її ноги і дав їй можливість встати на його плечах.
