- Сміливіше, друзі мої, - почувся голос принца Ріліяна. - Врятуємося ми чи загинемо, Аслам однаково буде нашим добрим владарем.
- Щира правда, сер, - підтримав його Хму- ротвань. - І пам’ятайте: є й добре в тому, що ми опинилися в пастці під землею, - не треба буде витрачатися на похорони.
Джилл вирішила промовчати. Коли не хочеш, аби інші знали, як сильно ти боїшся, то це найкраще рішення: голос тебе обов’язково зрадить.
- Ніж стояти тут, давайте вже ліпше йти вперед, - сказав Юстас. Коли Джилл почула його тремтливий голос, то зрозуміла, що з її боку було дуже мудро не довіряти своєму власному.
Хмуротвань та Юстас пішли вперед, витягнувши поперед себе руки, аби ні на що не наштовхнутися. Джилл і Ріліян подалися слідом, ведучи за собою коней.
- Послухайте, - по довгому часі долинув голос Юстаса, - це щось у мене з очима коїться, чи попереду справді видно плямку світла?
Перш ніж хтось встиг відповісти, до них гукнув Хмуротвань:
- Зупиніться. Я вперся в тупик. І це не скеля, а земля. То що ти казав, Скраббе?
- Великий Леве, - вигукнув принц, - Юстас правий. Це щось ніби...
- Але це не денне світло, - перервала його Джилл. - Це просто якесь холодне синє сяйво.
- Краще ніж нічого, - сказав Юстас. - Ми можемо до нього підібратися?
- Воно не прямо над нами, - відповів Хмуротвань. - Воно вгорі, але всередині цієї стіни, в яку я врізався. Ану, Поул, ти б не могла залізти мені на плечі й глянути, чи можна до нього дотягнутися?
•Ь Розділ п’ятнадцятий ?
ЗНИКНЕННЯ джилл
Сяйлива латочка антірохи не освітлювала темряву, що їх оточувала. Всі могли тільки чути, як Джилл намагається залізти хитайбо- лотові на спину. Було чути лише його голос:
- Зовсім не обов’язково штрикати мені пальцем в око.
Потім:
- І ногу в рота запихати теж не варто.
Тоді:
- О, це вже щось.
