лених добру новину. Вилазячи назад, вона почула Хмуротваневе бурмотіння:
- Ох, бідолашна Поул. Це була для неї остання крапля. Не здивуюся, якщо вона геть з глузду з’їхала і почала марити.
На радощах Джилл та Юстас обіруч заходилися термосити одне одного й не могли надихатися чистим опівнічним повітрям. їм подали гарячого напою, а Юстасові теж принесли теплого плаща. Поки вони сьорбали напій, гноми з великої частини схилу прибрали сніг та дерен довкруж отвору, й тепер заступи та кайла миґотіли не менш весело, ніж десять хвилин тому - ноги Фавнів та Дріяд у танці. Якихось десять хвилин! А Джилл і Юстасові вже здавалося, що темрява, тепло та невідступна задушливість підземелля їм просто наснилися. Тут, назовні, в зимному повітрі, з місяцем і величезними зірками над головою (в Нарнії зірки ближчі, ніж в нашому світі), поміж добрих, веселих облич важко було й повірити в існування Нижніх Земель.
Діти ще не допили свого питва, як прибули десяток чи більше кротів, щойно розколошканих зі сну й тому дуже кволих та роздратованих. Втім, допетравши, про що йдеться, вони охоче приєдналися до копачів. Навіть фавни прислужилися, невеличкими ношами відтяга- ючи подалі вириту землю, а білки від нестерпного схвилювання викаблучувалися та стрибали туди й сюди, хоч Джилл так і не зрозуміла, чим вони, на їхню думку, займалися. Ведмеді та сови задовольнилися тим, що постійно давали поради, та ще запитували дітей, чи вони точно не хочуть піти до печери (саме там Джилл бачила багаття), погрітися й повечеряти. Та малі й думати не хотіли, щоб піти звідти, не побачивши, як звільнять їхніх друзів.
Жодна душа в нашому світі не здатна впоратися з цією роботою так, як гноми або кроти. Втім, для гномів і кротів це й не була робота: їм до вподоби рити. Саме тому не так багато часу спливло, а в схилі пагорба було прорито чималенький лаз, що зяяв імлою. І от нарешті звідти на місячне сяйво (це б, напевно, виглядало моторошно, аби всі не знали, на кого чекати) вибралися спершу височенний, довгоногий хитайболот у своєму капелюсі-дзвінниці, а за ним, з кіньми на поводі, сам принц Ріліян.
Коли назовні виліз Хмуротвань, звідусіль понеслися крики:
- О, та це ж хитайболот!
- Ти ба, старий Хмуротвань!
- Це ж старий Хмуротвань зі Східних Боліт!
- Де пропадав, Хмуротваню?
- По тебе вже пошукові загони ходили!
- Лорд Трампкін навіть винагороду призначив!
Проте всі ці вигуки миттю змовкли, як бува, вщухає гамір у класі, коли двері раптом відчиняє директор, і запала мертва тиша. Юрма побачила принца.
Ніхто з присутніх ані на мить не сумнівався, хто це перед ними. Сонми звірів, дріяд, гномів та фавнів пам’ятали його ще звідтоді, як його ще не було заклято. Багато хто зі старших одразу помітив схожість принца з батьком, пам’ятаючи, як король Каспіян виглядав замолоду. Втім, думаю, вони й без цього упізнали сина. Хоч яким блідим після довгої неволі в Бездонному Королівстві, вбраним у все чорне, запорошеним, розкуйовдженим, кволим він був, та мав у зовнішності і в манерах щось
