таке, що не давало помилитися. Цей вираз сяє на обличчях всіх королів Нарнії, волею Аслана володарів, які сидять у Кер- Пара- велі на троні Великого Короля Пітера.
Тієї ж миті злетіли з голів капелюхи та прихилились коліна. Залунали такі радісні крики та привітальні вигуки, завирували такі сповнені щастя стрибки та вихиляси, таке завзяте ручкання, цілування та обійми всіх з усіма, що на очі Джилл мимохіть набігли сльози. Завдання вартувало всіх страждань, які вони пережили.
- Прошу вас, Ваша Високосте, - промовив старший гном, - в печері чекає нехитра вечеря, яку ми приготували на завершення Снігового Танцю...
- З радістю, татку, - відгукнувся принц. - Ніколи ще жоден принц, король, джентльмен чи ведмідь не жадав так набити кендюха, як оце ми, четверо подорожніх, цієї ночі.
Юрба рушила поміж дерев до печери. Джилл почула, як Хмуротвань говорить до земляків, які тісно його обступили:
- Ні, ні, моя оповідь зачекає. Нічого зі мною такого не сталося, що вартувало б розповіді. Краще повідайте мені новини. І не треба мене жаліти, краще вже розказуйте все як є. Король потрапив у кораблетрощу? Може, якийсь ліс згорів? Як щодо війни біля кордону з Калорме- ном? І я не здивуюся, якщо з’явилася парочка драконів.
І всі довкола реготали та запитували одне одного:
- Чого ще чекати від справжнього хитайбо- лота, га?
Діти вже ледь не падали від утоми й голоду, але тепло печери та й сам її вигляд трохи привели їх до тями: на стінах, шафах, горнятах, блюдечках, тарілках, на рівній кам’яній підлозі затишно мінилися полиски вогню, наче у звичайній фермерській кухні. Та все одно, поки готувалася вечеря, блукальці міцно позасинали. Тим часом принц Ріліян розмовляв про свої нещасливі пригоди з найстаршими та наймудрішими з-поміж гномів і звірів. Тепер всім стало ясно: мерзотна відьма (без сумніву, з тієї ж породи, що й Біла Відьма, котра за сивої давнини скувала нарнійські землі Великою Зимою) просто підлаштувала все це, спершу погубивши Ріліянову матір, а потім зачаклувавши його самого. Всі зрозуміли, що зміюка підкопалася під Нарнію, наміряючись панувати через Ріліяна, а той навіть не підозрював, що країна, королем якої чаклунка планувала його зробити (про людське око, бо насправді він був би її рабом), - то його рідна земля. А з розповіді дітей стало очевидно, що відьма водила дружбу з лютими великанами Харфанга й змовилася з ними.
- А мораль цього всього, Ваша Високосте, - промовив найстраший гном, - така: тим північним відьмам завжди одне на гадці, от тільки в різні часи вони по-різному плетуть свої тенета.
¦І* Розділ шістнадцятий *
ЗЦІЛЕННЯ РАН
Коли наступного ранку Джилл прокинулася в печері, то на якусь страшну мить їй здалося, що вона знов у Нижньому Світі. Та коли дівчинка зрозуміла, що лежить на постелі з вересу, накрита хутряною мантією, дивиться на затишне тріскуче багаття в кам’яному каміні (ніби щойно розпалене) та на ранкове світло, яке лине через вхід до печери, то заспокоєне згадала все, що насправді відбулося. Усім гуртом запхавшись до печери, всі дуже смачно повечеряли, хоч діти мало не позасинали, чекаючи, поки приготують їжу. Джилл непевно пригадувалися постаті гномів, що метушилися біля вогнища з пательнями, ледь не більшими за них самих, пригадувалося шипіння та спокусливий аромат ковбасок, купи, цілі гори чудових ковбасок. І не тих, гидотних, що наполовину складаються з хліба та сої, а справжніх, м’ясних, гострих, тлустих, які посвистують і пострілюють від жару, зовсім трішечки пригораючи з бочків. А ще були бездонні кухлі пінявого шоколаду і
