- Слухай-но, Сине Адама, - промовив фавн, позираючи на розперті наїдками Юста- сові щоки з шанобливим острахом, - не треба аж так квапитися зі сніданком. Я не думаю, що кентаври вже встигли поїсти.
- То, виходить, вони дуже пізно встали, - припустив Юстас. - Готовий закластися, що зараз вже по десятій ранку.
- Та ні, - сказав Оррунс, - вони піднялися ще вдосвіта.
- Тоді, певно, їм довелося збіса довго чекати їжі, - не здавався Юстас.
- Зовсім ні, - знову заперечив Оррунс. - Вони почали їсти тієї ж миті, коли прокинулися.
- Ого, то в них має бути просто величезний сніданок!
- Ну й ну, Сине Адама, невже ти не розумієш? У кентавра є людський шлунок і є конячий шлунок. І ясна річ, обоє бажають поснідати. Тому спершу кентавр їсть вівсянку, смаженого павендера, нирки, бекон, омлет, шинку, грінки, джем, каву і пиво. Тоді переходить до конячої частини й пасеться на травичці годину чи біля того, а затим полірує це все гарячим пійлом з висівок, вівсом і цілим лантухом цукру. От чому це дуже серйозна штука - запросити кентавра в гості на вік-енд. Дуже непроста штука, чесне слово.
Цієї миті на вході до печери почувся стукіт кінських копит по каменю, й діти підвели очі. Двоє кентаврів, один з чорною, а один з золотавою хвилястими бородами аж до могутніх оголених грудей, зупинилися в очікуванні, схиливши голови так, щоб бачити, що там у печері. Діти одразу почали поводитися дужо
ґречно та хутко закінчили сніданок. Коли бачиш кентавра, він зовсім не здається тобі кумедним. Це суворі, величні істоти, сповнені прадавньої мудрості, якої вони навчилися від зірок. їх непросто розсмішити чи розлютити, втім, їхній нечастий гнів жахає, мов руйнівне цунамі.
- Бувай, дорогий Хмуротваню, - сказала Джилл, підходячи до хитайболотового ліжка. - Мені прикро, що ми обзивали тебе занудою.
- І мені теж, - приєднався Юстас. - Ти був найкращим на світі другом.
- Я дуже сподіваюся, що ми ще зустрінемося, - сказала Джилл.
- Я б сказав, що на це мало шансів, - відповів Хмуротвань. - Зрештою, я не вірю навіть в те, що колись іще побачу мій рідний вігвам. А цей принц - ні, він чудовий хлопець, але вам не здається, що він зовсім кволий? Не здивуюся, якщо його тіло геть зруйноване життям під землею. По-моєму, він може полишити нас будь-якої миті.
- Хмуротваню! - вигукнула Джилл. - Ти просто старий шахрай! Твій голос замогильний, наче на похороні, але я ж-бо бачу, що ти цілковито щасливий. І ти говориш так, ніби всього на світі боїшся, а насправді - ти хоробрий, мов... мов лев!
- Що ж, якщо вже мова зайшла про похорон... - почав було Хмуротвань, але Джилл, котра чула, як кентаври постукують копитами біля входу, чимало здивувала хитайболота, обхопивши його шию обома руками та заліпивши поцілунок у його мулисту щоку. Юстас тим часом міцно стиснув Хмуротваневу руку.
Потім обоє побігли до кентаврів, а хитай- болот, знову відкинувшись на ліжку, промурмотів сам до себе:
