Юстас мовчки кивнув та прикусив губу.
- Я прийшов, - промовив глибокий голос у них за спинами.
Діти озирнулися та побачили Лева, такого яскравого, справжнього та сильного, що все довкруж миттю здалося блідим і примарним. Джилл і оком не встигла змигнути, як геть забула про померлого короля, й у пам’яті лишилося тільки те, як через неї Юстас упав у провалля і як вона прогавила майже всі знаки, і як вони постійно чубилися та сварилися. Джилл захотіла сказати: «Пробачте», але не змогла промовити й слова. Лев одним поглядом примусив їх підійти ближче, нахилився та злегка лизнув обох дітей у бліді обличчя зі словами:
- Не треба більше про це думати. Я ж не завжди дорікаю. Ви зробили те, для чого я покликав вас до Нарнії.
- Будь ласка, Аслане, - мовила Джилл, - можна нам тепер повернутися додому?
- Так. Я прийшов саме для того, щоб повернутися вас туди, - відповів Аслан.
Тоді Лев широко розкрив пащу і дмухнув. Але цього разу дітям не здалося, ніби вони летять. Навпаки, вони залишилися непорушними, а нестримний Асланів подих наче здув корабель і мертвого короля, і замок, і сніг, і зимове небо. Всі ці речі раптом злетіли в повітря, наче клуби диму, а Джилл і Юстас несподівано опинилися під сліпучим сяйвом літнього сонця на гладенькому дерні, поміж могутніх дерев перед прозорим, чистим струмком.
Діти зрозуміли, що знову опинилися на Ас- лановій Горі, за краєм того світу, де лежала країна Нарнія, та водночас високо над ним. Але була одна чудасія: скорботна музика за королем Каспіяном все ще лунала, хоч і було незрозуміло, звідки вона плине. Вони пішли вздовж струмка, й Лев сповнився такої незбагненної краси, а музика ридала так розпачливо, що Джилл не могла збагнути, від чого саме її очі заливають сльози.
Потім Аслан зупинився, й діти поглянули у води потоку. Там, на дні, вкритім золотим піском, лежав мертвий король Каспіян, і вода струмувала над ним, наче рідке скло. Його довга біла борода коливалася в потоці, мов підводна рослина. Всі троє стали над ним і заплакали. Заплакав навіть Лев - своїми величними лев’ячими сльозами, кожна з яких була прекраснішою, ніж стала б ціла наша Земля, перетворившись на чистий діамант. І Джилл помітила, що Юстас плаче не так, як плачуть маленькі діти, і не так, як плачуть хлопчаки, яким хочеться приховати свої сльози. Він плакав так, як плачуть дорослі. Принаймні краще вона пояснити це не могла, та насправді, як пізніше казала Джилл, на тій горі п людей, здається, взагалі не було якогось повного віку.
- Сине Адама, - сказав Аслан, - піди до заростей, зірви з куща шпичак, який там знайдеш, і принеси мені.
Юстас послухався. Шпичак виявився завдовжки з фут і гострий, наче рапіра.
- Встроми його в мою лапу, Сине Адама, - звелів Аслан, підіймаючи правицю та підставляючи Юстасу величезні подушечки.
- Я мушу? - спитав Юстас.
- Так, - відповів Аслан.
Отож, Юстас зчепив зуби та простромив Асланову лапу шпичаком. На ній виступила величезна крапля крові, червоніша за будь- що червоне, що ви тільки в силах уявити.
