- Звідки ти… Ти що, стежиш за мною, чаклуне?!
- Робити мені більше нема чого, - я покривився. - Глянь-но сюди, - і висипав на стіл пригорщу каменів.
Іл спершу схилився над розсипом, потім сахнувся з марновірним жахом. Довго глядів, не наважуючись торкнутися; нарешті взяв двома пальцями яскраво-синій камінчик із вирізаною на ньому собачою мордою (а може, не собачою зовсім, а вовчою, тут як подивитись).
- Так ти часу не гаяв, чаклуне…
У голосі Іла бриніло погано приховуване захоплення; він перебирав камінчики, мов теплі вуглинки, здавалося, що він ось-ось подме на пучки пальців. Коли барон нарешті підняв погляд, у звернених до мене очах виразно читалися захват й острах: Ятер витріщався на мене, як хлопчик на заїжджого штукаря:
- Що це?
- Камені, - повідомив я.
Ятер насупився, здійснюючи надсильну, очевидно, розумову дію:
- І… що?
- Що? - здивувався я.
- Хто, - виразисто вимовив Ятер. - Хто це… чия робота? З кого за батька мого справиться… Чи уже справилось?
- Не так швидко, - сказав я із зітханням. - Бачиш, як справа повернулась, не тільки твого батька, він багатьох знедолив…
- Що мені до багатьох, - сказав Іл, випинаючи губу.
- Шукаю його, - сказав я понуро. - На слід уже вийшов… Справимо з нього, не сумнівайся. Він великий маг… та нікуди не дінеться, будь певен.
Захват у баронових очах пригас; Іл понурив очі:
- Хорте… Я тобі минулого разу наговорив тут… Пробач ти мені, телепню. Ти знаменитий чаклун… пробач, добре?
Попрощавшись із Ятером, я взяв із собою плавальний світильник і спустився до льоху.
Слоїк розміщався в комірці із залізними дверима. Насправді це був не слоїк навіть, а кругла миска сизого скла, такого товстого, що роздивитись що-небудь через припорошілі стінки було неможливо. Слоїк накритий був залізною покривкою з вензелем Таборів; під покривкою от уже багато віків зберігалися всі кошти нашої родини.
