дозувати. Немає користі від випадкової щедрості…
Підтягнувши світильник ближче, я заглибився в читання.
Годинник у вітальні пробив одинадцяту, потім дванадцяту, потім першу; очі мої, не звиклі до довгого читання, стали сльозитись.
Мудрість віків безглузда, коли треба знайти корисні відомості тепер і негайно. Геральдика, коріння, древо - усе це чудово; так, є така родина - Горофи, вельми славна й численна… Але про нинішнього Горофа на ім’я Март, непоказного мага поза ступенем, який здригнувся, уздрівши мою приманку, - про цю інтересну людину не сказано ні слівця!
Я роздратовано відсунув обидва велетенські томи. Зазирнув у “Сусідство” - це виявилася збірка порад і підручник добрих манер. Шукачка вибрала для мене цю книжку тільки тому, що на сто тридцять п’ятій сторінці згадувалося слово “Шпиль”. “Якщо ваш сусід настільки зарозумілий, що будує замок на пагорбі й прикрашає вежу золотим шпилем, - не виявляйте свою зневагу. Можливо, випадкова буря зломить шпиль - хай не буде приводу думати, що буря насичена вашою волею. Навіть якщо насправді ви сотворили цю бурю до останнього вітерця, хе-хе…”
Хе-хе.
Якби та шукачка не здохла - придушив би зараз, сова свідок.
В останню чергу я взявся за маленький сліпий томик. Із нього сиротливо стирчала єдина закладка; я розгорнув жорсткі сторінки, що липли до пальців…
Лампа під стелею мигнула - чи мені здалося? Що букви тремтять, виникають, щезають, рядки повзають по аркушу, подібно до повільних гусениць?
Я швидко закрив книжку; палець мій залишився при цьому між сторінками замість закладки, і паперові стулки стисли його трохи сильніше, ніж можна було сподіватись від такого маленького томика…
Шкіра на сліпому корінці тремтіла, ніби з ознобу.
Певно, за десятиліття спокійного життя стара сабая втратила пильність - адже ще відтоді, як мій батько утратив надію знайти її, нікому не спадало на думку братися за серйозні пошуки. В останні роки життя батько був певен, що сабая якимось чином покинула дім - таке трапляється, хоч і рідко. А вона, виявляється, і не думала нікуди зникати; коли пошуки надовго припинились, вона вийшла з підпілля й улаштувалася серед книжок, мало не на найвиднішому місці, адже всім відомо, що серед купи книг сабаї почувають себе затишніше за все.
І, безперечно, тільки добре зроблена й учасно випущена шукачка здатна взяти сабаю ось так, тепленькою…
Корінець був справді трохи теплий. Але остигав щосекунди.
Я спом’янув добрим словом щурасту істоту, яка поклала своє коротке життя на вівтар інформації, - і знов здригаючись розгорнув сабаю. “Ту саму”, в перекладі з давньомагічного жаргону. “Особливу”. “Яка живе власним життям”. Книгу, яку ніхто не писав.
Вона розгорнулася майже без опору; палець мій безпомильно ліг на потрібний абзац. Так!
