сабаї вони не існують?
Можливо.
Я став проглядати сторінку по сторінці - і не знайшов жодної згадки про чию-небудь дочку. Або сини, або “Діти: нема”. Ті кілька жінок, яких відзначили згадуванням тут, були призначеними магами другого-третього ступеня…
Ах, от воно що. “Ора Шанталія, призн. маг 3-го ст.”. Усе. Шість коротеньких слів, одна цифра. Третій ступінь для жінки - це навіть почесно.
Ось і все; я закрив сабаю. Тепер слід було потурбуватися про її схоронність; мій батько колись недоглядів, не повторюймо чужих помилок…
З важким томиком під пахвою я сходив до підвалу - давним-давно мої пращури тримали там в’язнів. Висмикнув не зачеплений іржею ланцюг із забитого в стіну кільця; подзвякуючи сталевими ланками, повернувся в будинок. У своєму кабінеті якнайміцніше обкрутив сабаю ланцюгом, вільний кінець обгорнув навколо ніжки дубового столу, навісив замок і наклав добре замикальне замовляння.
Подумавши, пообкладав ув’язнену книжками - вони сховали сабаю від чужих очей і, як я щиро сподівався, надали її ув’язненню хоч якоїсь подоби комфорту.
Коляска зупинилась перед домом. З вікна кабінету я мав можливість спостерігати, як пані в чорному підводиться з подушок і нервово озирається. Як вона похмурніє, роздивляючись закриті віконниці першого поверху, і як проясняється її обличчя при вигляді моєї здивованої - м’яко сказано! - фізії.
- Премилостива сово, - ці слова я радше прочитав по її губах, аніж почув, тому що говорила вона собі під ніс. - Премилостива сово, добре, хоч ви тут, нарешті пощастило…
Я дивився, як вона розплачується з візником. Як, підхопивши саквояжі, іде до будинку; як зупиняється перед ґанком і, задерши голову, дивиться мені в очі:
- Ну? Може, ви зволите спуститися й зустріти гостю?
Я перевів подих - і зволив. За декілька хвилин Ора Шанталія сиділа у вітальні, і, присягаюся совою, її погляд був такий вимогливий, ніби це я заявився без усяких на те підстав до її затишної оселі.
- Що трапилося, пані Шанталіє? - спитав я як міг чемно.
Вона мовчала, підібгавши губи.
- Тобто нічого не трапилось, і ви просто так, старим звичаєм, розшукали мою адресу… До речі, хто вам дав її?
- У клубі, - сказала вона, ледь розтуляючи губи.
- У клубі… Так, значить, ви просто так, з доброї приязні, зважилися мене навідати?
