Лопухи змикалися перед моїм носом. До запахів землі та листя - і закипілої крові - додавався, перебиваючи їх, тонкий запах звіринки, що бігла попереду.
Лопухи змикалися - й одразу ж розчахувалися переді мною, змикалися й розчахувалися, ніби нескінченні зелені портьєри. Роса вмивала морду, змивала кров, заліпляла очі; важкі краплі роси падали з потривожених стеблин, смак крові розчинився в смаку роси, та навіть роса не могла заглушити запаху звіринки попереду.
Я загарчав. Я наддав ходи; ми вилетіли на город, здвоєним вихором пронеслись по грядках і просочилися через дірку в тину. Ще трохи, співав у мені чужий радісний голос. Ще трохи…
Її хвіст лизнув повітря всього за декілька волосинок від мого носа. Серце, яке й без того калатало в неможливому для людини ритмі, підстрибнуло, як рибка, конаючи. Дивний запах обійняв мене з головою; я на секунду відірвався від землі, приземлився просто на звіринку, притиснув її до землі передніми лапами й задля переконливості вхопив за вухо.
Звіринка вискнула - я тримав її міцно. Звіринка засопіла, заскавчала, вибухнула потоком сварливих і водночас ніжних звуків - і раптом виросла до розмірів гори; очманілий тхір сидів на білому плечі напівоголеної жінки, але запаморочливий запах не зник - просто змінився.
Я скотився геть - у високі стеблини якогось злаку. І там, відповзши подалі, перекинувся теж; я був весь мокрий від роси, а одягу на мені не було ніякого.
Ора сміялася. Валялася по землі, нещадно мнучи чиєсь поле, і реготала на все горло.
Займалося на світ.
У темно-каштанових очах сяяли апельсинові іскри. Ора Шанталія снідала - ніби нічого й не було; її чорна сукня розгубила велику частину своєї строгості і, відлинувши від шиї, дозволяла бачити ямочку між ключицями.
Ця ямочка бісила мене. Мені до нестями хотілося доторкнутись до неї, і хай би куди я дивився і хай би про що думав - погляд мій і думки повертались до триклятої ямочки. До геть незначної, здавалося б, деталі Ориного тіла.
Орин рот із вічно опущеними кутиками тепер усміхався. І вряди-годи, розтуляючись, показував світу бездоганну білість зубів.
…Там, на полі, лишились пом’яті стеблини невідомого злаку. Навряд чи вони коли-небудь піднімуться; це тим більше прикро, що посіви постраждали загалом ні за що. Нічого особливого між мною й Орою не сталось; спершу вона реготала, потім я скреготів зубами, дивлячись, як вона біжить назад до будинку - підхопивши пелену сорочки, щоб не плуталася під ногами. І в стрімких рухах жінки ні-ні та й прозирало щось від легкої звіринки, спокусливої самочки тхора. А я скрипів зубами й дивився їй услід, тому що гонитва полем, така природна для тхора, у виконанні голого аристократа має дивний вигляд…
Потім по нещасному злаку качався вже я - лаючись на всі заставки від злості на себе, із сорому й розчарування. І тільки думка про те, що в такому вигляді й стані душі мене заскочать поселяни, примусила мене підвестися на ноги і, лаючись далі, пошкандибати додому.
А тепер Ора Шанталія снідала, і сонце грало в її вибіленому волоссі. Повітря струменіло нагріваючись, і тінь цих
