струменів танцювала в ямочці між Ориними ключицями.
- Чому ви нічого не їсте, Хорте?
- Я ситий, - повідомив я над силу.
- А я голодна, - вона хижо облизнулась, і цей рух знов нагадав мені передсвітанкову гонитву. Краплі роси…
- Я не дозволю гратися зі мною, Оро, - сказав я хрипко. - Я не маленький хлопчик.
- Граються не тільки діти, - вона облизнулася знову. - І не тільки звірі… Вам недоступна чарівність гри? Чи ви просто боїтеся програти?
- Я звик установлювати правила!
- А от це не завжди можливо, - Ора перестала всміхатись. - Ви мені подобаєтеся, Хорте… Є у вас таке-от… щось від розпещеної, але вельми талановитої дитини. Можливо, в мені говорить материнський інстинкт?
- Це хіть у вас говорить, - сказав я і враз пошкодував про сказане.
Але Ора не образилась:
- Бачте, Хорте… Утім, нехай. Просто повірте мені на слово, що втамувати згадану хіть я можу завжди й усюди - як човняр може втамувати спрагу, просто зачерпнувши води за бортом. Варто мені кивнути пальцем - і збіжаться коханці, причому не найгірші, запевняю вас… Утім, ви були на прийомі в короля й самі все бачили.
Я зітхнув. Нагадування про королівський прийом сплодило не найприємніші спогади.
- Гра, - Ора потягнулась, як кішка, апельсинові іскри спалахнули яскравіше. - Єдине, що ще дає мені втіху. Ви стали до гри з невідомим вам магом, володарем камінчиків. Ба більше, ви й мене, без мого відома, затягнули до цієї гри… Але я вже майже не шкодую. У крайньому разі я завжди зможу відійти вбік - адже я всього лише знаряддя. Але зате яке знаряддя, Хорте, яке корисне й ефективне знаряддя! Для початку - познайомте мене з другом дитинства. Адже це не дуже складно, правда?
Баронеса де Ятер не зраділа гостям. Мене, “осоружного чаклуна”, вона за давньою традицією боялась. А вигляд Ори - перлинно-біле волосся, гордовитий погляд підфарбованих очей - одразу ж кинув бліду баронесу в стан депресії.
Я відчув себе продавцем дивовиж, який віддає на суд товариству дещо надзвичайно екзотичне й дороге. Премилостива сово, я відчув навіть щось подібне до гордощів - особливо коли роздивлявся здивоване обличчя мого приятеля Іла. А Іл хіба тільки рота не роззявив - а втім тримався, як сільський хлопчик, якому на ярмарку показали велетенський льодяник. І, дивлячись на його обличчя, я зрозумів раптом, що мій приятель - справжнісінький селюк, а я недалеко від нього відійшов, і що Ора Шанталія дивиться на нас обох, як на пастушків…
Стіл був завбільшки з невеликий майдан.
