У роті в мене зробилося сухо. Сухо й паскудно. Я встиг побачити, як при виході із зали баронова рука впала Орі на талію - і як гордівниця не пручнулася, навпаки, розсміялась у відповідь…
Баронет проводив татуся довгим поглядом. Спина його за відсутності батька помітно розпрямилася - здається, він і соватися став менше. Іл ростить собі небезпечного спадкоємчика, подумав я, дивлячись у мигдалеві очі недоїденого поросяти. З усіх поглядів мигдалеві - з двох горішків мигдалю.
- Вам пора, Гелю, - сказала баронеса, ніби похопившись. - Вам пора спати. Завтра зранку заняття.
Я бачив, як здригнувся хлопчисько, та він знайшов у собі сили чемно кивнути. Піднявся зі стільця, поцілував бліду материну руку, уклонився мені й пішов у супроводі лакея.
У залі запала тиша. Безгучно тремтіли язички свічок - десь під гобеленами ховалися потайні двері, звідти віяло легким протягом. Слуги - їх залишилося двоє - завмерли за спинками крісел. Баронеса мовчки страждала. Я методично спустошував тарілочку зі скибочками вареної моркви.
Роса. Лопухи. Легка, мов струмочок, чорна звіринка. Стелений над землею шлейф - знадливий запах…
Рука барона на талії, підкресленій широким чоловічим ременем. Дражливий сміх…
Я ревную, зрозумів я, і це відкриття було мов удар різки.
Ще два дні тому самозакохана пані Шанталія була мені зовсім байдужа! Майже байдужа, скажімо так. З якої речі я маю міняти своє до неї ставлення? Тільки тому, що одного разу їй здумалося погратися зі мною?!
Баронеса маленькими ковтками цідила вино - біле й прозоре, як вона сама. Я зрозумів, що почуваю до цієї жінки огиду. Іл…
Іл!
Річ не в Шанталії, сказало моє почуття справедливості, і його рівний голос на секунду припинив внутрішній рев обурення. Річ не в жінці. Річ у тому, що Іл - мій друг. Нехай не такий уже близький, нехай приятель… Але він друг мого дитинства! Заради нього, заради його прохання, я накликав на себе клопоти! І тепер він, цей друг, на моїх очах спокушає мою жінку!
Не важливо, що насправді вона зовсім не моя. Не важливо, що Ора, найпевніше, “грає”. А важливо те, що мене, Хорта зі Табора, тут збираються мати за дурня!
Я озирнувся. В усій величезній залі не було нікого, крім нас із баронесою та двох лакеїв.
- Геть звідси, - сказав я, додавши до своїх слів дещицю магічної переконливості.
Звикло зігнувшись в уклоні, слуги пішли. Баронеса, здивована і налякана, витріщилась на мене своїми прозорими риб’ячими очицями:
- Пане зі Таборе…
