Заснув я вмить, ранок зустрів бадьорим і відпочилим; у погляді Ори, яка вийшла провести мене, читався явний осуд:
- Вам зовсім не соромно, Хорте? Зовсім-зовсім не соромно?
Я знизав плечима:
- А вам не шкода мене? Зовсім-зовсім не шкода? А якщо Іл уб’є мене?
Ора осміхнулась; напруження її губ, що нагадали мені про натягнутий лук, пробудило пам’ять про той запах. Про передсвітню погоню в росі й лопухах.
- Постарайтесь, щоб він не вбив вас, Хорте. Інакше я дуже засмучусь.
- Брешете, - сказав я відвертаючись. - Але про всяк випадок - прощавайте…
І стрибнув у сідло.
І, востаннє обернувшись, устигнув побачити в її очах тінь справжньої, невдаваної тривоги.
…Іл стояв, спираючись на дідівський меч; пам’ятаю, як підлітками ми тайкома прокрадалися до зброївні, щоб хоч краєм ока поглянути на цю дивину. Меч був надзвичайно схожий на знаряддя, яким управлявся міський кат, та я образив би Іла, якби сказав про це вголос. Уважалося, що дідусь привіз свою зброю з далекого славного походу; можливо, так воно й було. У ті смутні часи ні мене, ні Іла на світі не було, а тому історію меча доводилось брати на віру.
Отже, Іл стояв, спираючись на меч, і обличчя в нього було як просілий квітневий замет - таке ж зім’яте, сіре й приречене.
Секунданти не передбачались. Баронові слуги відійшли про всяк випадок якнайдалі; я кинув на траву куртку, капелюх, піхви разом із перев’яззю; повагавшись, зняв з пояса футляр із глиняним утіленням Кари. Зняв, відмовляючись від режиму пониженої вразливості, і, сова свідок, мене трохи не знудило від власної шляхетності.
Барон спохмурнів іще більше. З зусиллям висмикнув меч із землі, витер вістря об рукав білої сорочки:
- Ну… Прощавай, чаклуне.
Перший удар був страшний; якби не ухилився вчасно - бути мені розрубаним на дві половинки. Наступний удар я прийняв на основу клинка й одразу вдарив сам - атака вийшла нічого собі, барон устигнув відбити в останню мить, і я з запізнілим жахом зрозумів, що мало не вбив Іла. Ще трохи - і випустив би приятелю кишки…
Колишньому приятелю.
- Ти мертвий, чаклуне. Ти мрець!
І Ятер підтвердив свої слова новим ударом. Клинки знову схрестилися, звук вийшов такий, що заклало вуха; ми сопіли, зітнувшись на вкрай близькій відстані, дивлячись один одному в очі, скригаючи клинком об клинок, змагаючись у силі; розуміючи, що цього змагання мені не виграти, я підступив до барона впритул - і з останніх сил провів певну подобу підсікання.
