на те, щоб із четвертого ступеня перейти в другий…
Так звані “викопні маги” - не більше ніж легенда. Найстарішому з нині живих призначених магів сто п’ятдесят років, він немічний і недужий, і практично нездатен до магічного діяння…”
Жовті стіни невижатого ще злаку умиротворено похитувались.
Висихала роса, умирала блакитна квіточка волошки, затиснута в білих зубах Ори Шанталії:
- Чого ж ви хочете, Хорте? Так, ви мені симпатичні… Ви використовували мене, ви зраджували мене… І ще зрадите, якщо буде така потреба.
- Оро, тоді, на королівському прийому, я справді не знав, чим усе обернеться. Вам подобається вважати себе жертвою, от і все…
Я згадав той вечір, коли вона прийшла до мене в номер, наміряючись чесно виконати Закон Терезів. Я втримався тоді, тому що від Ори мені була потрібна інша послуга; що було б, якби в той вечір я не був таким обачливим?
Звіринка.
Ось нав’язалася звіринка на мою голову; найменше мені подобається бути залежним - чи то від людини, чи то від обставини, чи то від власного почуття. Маг самотній з природи; супутник мага мусить належати йому цілковито. Як належала, з розповідей, моя мати моєму батькові…
А Шанталія? Хіба вона може належати? Адже вона маленький, та все-таки маг…
Значить, нехай іде собі… полем?
Ора мовчала. Волошка в її зубах уже була згризена до самої блакитної чашечки; ми брели по стежинці кудись геть від дороги, під ногами м’яко подавалась пухка земля, жовті стіни злаку змінилися заростями високої трави, попереду показався, здається, баштан.
- Знаєте що, Оро, - сказав я над силу. - Відкиньмо взаємні звинувачення… Іти зараз вам не варто - спершу заспокойтесь, і, якщо ваше рішення залишиться в силі, викличемо бричку… За кілька днів, щойно дозволить здоров’я, я й сам хочу пуститися в подорож. Десь чекає мого візиту пан майстер камінчиків…
- Не варто його шукати, - швидко сказала Ора. - Він сильніший за вас, Хорте. Він набагато…
І замовкла, тому що саме в цю мить на баштані показався сільський парубок, який крав дині.
Він почув наші голоси раніше й цілком міг би дати драла - та, вочевидь, зі страху в нього помліли ноги. Парубійко присів - та так і завмер, скрючений; на розстеленій мішковині золотою гіркою лежали всі докази проти нього - пузаті плоди.
- Що це він робить? - спитала Ора після паузи.
- А ви як думаєте? - відповів я питанням на питання.
