- Хочете дині, Хорте?
Я підійшов й опустився поряд. Земля була тепла. Диня пахтіла так, що, здається, від запаху її дзвеніло у вухах.
- Ви давно в Клубі Кари, Оро?
Вона всміхнулася, злизуючи сік із підборіддя:
- Давно.
- Кого ви зібрались карати?
Вона всміхнулася знову:
- Послухайте байку… Колись давним-давно Кореневе замовляння Кари належало відважному рицарю, який мандрував по землі й карав негідників. Що сильніші були злодії, то справедливіша Кара - тим славнішим і могутнішим, і твердішим духом ставав рицар… Але от одного разу він покарав нікчемного корчмаря, у гніві й несправедливо - і сам змалів духом, роздрібнив єдине Кореневе замовляння на безліч Одноразових і, торгуючи ними, заснував наш клуб… І відтоді жив у спокої й багатстві, й помер у м’якій постелі… А вас не бентежить, Хорте, що ми вчиняємо той самий злочин, за який ви так сварили хлопчиська? Крадемо дині, га?
- Таж ми маги, - сказав я, здивований несподіваною зміною теми. - А магам, як відомо, можна все…
- Так, - вона приплющила очі; на правій повіці лежали блакитнаві тіні, на лівій - сірі. - Магам можна…
І вп’ялася в напівкруглий кусень. Забуркотіла від задоволення; коли вона - не одразу - відняла диню від обличчя, я побачив на великому динному півколі маленьке півколо з нерівним бережком - слідами її зубів.
- Хочете, Хорте?
Вона дивилась мені в очі. Мені захотілося простягнути руку і торкнутися пальцями маленької ямочки між ключицями.
- Хочете?
І простягнула мені надкушену диню.
Ні натяку на приворотну магію не було в цьому спокійному певному жесті. Ні тіні замовляння - я б відчув; погляд мій не відривався від маленького півкола, і так, дивлячись на відкушений Орою шматочок, я прийняв кусень і підніс до губів.
Ух, як я жер його! Ніколи в житті так не їв дині. Обливався соком, дивуючись немислимій солодкості, я й шкурку згриз би до волокнинки, якби Ора з усмішкою не простягнула мені новий над’їдений кусень…
Я відкидаю диню. Я хапаю Ору за плечі, ривком визволяю білу як сніг жінку з воронячої сукні, кидаю на м’яку теплу землю…
