підрізаним світлим волоссям; я дивився на свою потвору.
Поки що панове розбійники не звернули на неї уваги…
Усе. Вже звернули.
Волохаті руки, що потяглися було до моїх речей, спершу відсмикнулись під поглядом отаманші - і тільки потім, отримавши мовчазне “добре”, потягнулися знов.
Я кинувся на берег - мене зупинили два десятки арбалетів, націлених мені в груди. Дещо запізніло я згадав, що на мені захисного замовляння нема, і поспішив прикрити себе - просто поверх “сиріт” і мокрих підштанків.
Спостерігаючи за мною, розбійники зареготали.
Ні, не дарма маги воліють носити чорні плащі та високі капелюхи. Володар мусить мати відповідний вигляд - а спробуй-но сотворити скільки-небудь пристойне замовляння отак, гольцем, та ще й коли регочуть ці озброєні мугирі…
Розбійники вже обшукали моє вбрання, витрусили кишені й випатрали гаманець; здушений зойк захвату позначив ще одну знахідку - розбійникам попався мішечок із камінцями. Я побачив, як загадкові мої самоцвіти, добуті з таким трудом, пов’язані кожний зі своєю особливою таємницею, розповзаються по брудних руках, розбійники цокають язиками, а дехто вже й натягнув на себе небезпечну прикрасу…
Але найсумніше було все-таки не це. Отаманша, безпомильно визначивши, який із трофеїв має найбільшу цінність, жестом наказала передати їй футляр із Карою.
Я спробував згадати, що казав пан голова клубу щодо таких-от випадків - Кара в чужих руках. Я спробував згадати - і не зміг; може, таких випадків узагалі не передбачалось? Ну який же надступеневий маг допустить, щоб у нього відібрали муляж Кореневого замовляння?!
- Мадам, - сказав я як міг проникливо. - Цю річ вам краще не торкати. Мені буде шкода, якщо з вами що-небудь станеться…
Вона кинула на мене швидкий оцінливий погляд. Покрутила муляж у руках, легенько підштовхнула Аггея, який усе ще валявся на землі, по-материнськи так копнула чоботом:
- Малий, це що за лялька?
Голос у неї був несподівано тонкий. Хрипкуватий - од вічних застуд і, певно, паління, - але тонкий, як у дівчинки.
Аггей сів. Подивився на мене - гадюченя! Міг би - живцем би мене зжер, ковтнув би, не жуючи…
- Це Кореневе замовляння, - повідомив похмуро. - Якщо цьому, - кивнув на мене, - в руки попаде - і не шукай, привіт сові. А так - я його на частини порву…
Це навіть добре, що на світі бувають такі самовпевнені парубчаки. Це навіть правильно; я підбадьорився.
- Уколошкати? - спитала отаманша, з огидою роздивляючись глиняну ляльку.
