- Нехай, - сказав Аггей і озирнув розбійників оцінливим поглядом, - нехай Виделка вколошкає…
- А чого? - обурився молодий розбійник, приблизно одного з Аггеєм віку. - А чого я?!
- Чув? - отаманша простягнула йому боввана. - Давай, зламай-бо йому шию… Певно, глиняний, здачі не дасть. Давай- давай, роби, що сказано…
Аггей розважив правильно. Зрозумів, що заволодіти Карою однаково не зможе, і вирішив з мінімальними втратами - ну, ґиґне який-небудь Виделка - позбавити мене чесно виграного Кореневого замовляння…
Я здійняв обидві руки долонями догори. У небо вдарили дві дуже сильні блискавки; крони сосон праворуч і ліворуч спалахнули, мов клоччя. Якби я був у чорному плащі й при капелюсі - розбійники дали б драла всі до одного. Але я був у мокрих підштанках, а тому між ворогами посіявся всього лише невеликий переполох.
По-перше, Виделка з переляку - чи навмисне - випустив боввана на пісок.
По-друге, найбоязкіші розбійники відсахнулись і присіли, а найхоробріші підняли зброю; у мій захист ударили три чи чотири важкі арбалетні стріли.
- Одним випалом! - крикнув гадюченя-Аггей. - Випалом, бовдури!
Так, парубійко зовсім не був дурний. Я з жахом зрозумів, що одночасний удар десяти, приміром, стріл навіть моєму чудовому захисту не стримати…
Я мигцем поглянув на Ору; ніякої Ори не було. Там, де щойно стояла моя помічниця, виявився тепер невеликий водяний пацюк; звір пішов у воду без сплеску, залишаючи мене самого проти трьох сотень горлорізів - і водночас звільняючи мої руки.
- Усіх спалю! - загорлав я, підкріплюючи слова новою блискавкою. Розбійники сахнулись; сосни палали, вогонь перекидався з крони на крону, ставало спекотно. Найбільше я боявся, що в метушні хтось наступить на мою Кару, а тоді вже, як правильно завважив Аггей, привіт сові…
Владно гаркнула жінка в линялих штанах. Півкільце розбійників, яке розвалилось було, знову зімкнулось; смерділо смаленим, дехто втратив бороду, дехто лишився без брів та вій, та в цілому розбійницьке воїнство залишалося й досі боєздатним. Отаманша махнула рукою, віддаючи команду арбалетникам, випал - і я повалився ницьма у воду. Стріли захльоскали в річку в мене за спиною; я вперше задумався про те, що цих три сотні, а я, хоч і надступеневий маг, та один…
Десь замолоду я читав подібну історію. Троє могутніх магів полягли жертвою юрби дикунів - бо дикунів було багато, і маги витратили всі сили до кінця. Мої сили теж не безкінечні, я добре це засвоїв ще в дитинстві, сидячи в глибокому колодязі.
Так, звичайні розбійники давно посивіли б і відступили. Але ці - ці все життя прожили бік у бік із драконячим замком, магів знали не з розмов, а значить, залякати їх не вдасться, значить, пора вбивати…
Ніби прочитавши мої думки, стрижена жінка скомандувала нову атаку.
Заклинання “проти заліза та дерева” втримало нападників, та ненадовго - ножів і сокир вони здогадались позбутися, а
