Я став збирати їх. Не знаючи, навіщо.
- Хорте, ми з паном зі Горофом знайшли спільну мову, - сказала Ора за моєю спиною.
Я не оглянувся. Камінчики знаходилися легко, ніби самі просилися мені до рук; вони були тут майже всі… Ні, зовсім усі, до одного. Дивно, адже я сам бачив, як розбійники розсовували їх по кишенях, по гаманцях, дехто за халяву сунув…
Мого одягу не було на березі. Зате валялися два чужі чоботи - обидва ліві.
- Ви чуєте, Хорте? Історія з Аггеєм цілком роз’яснилась. Пан зі Гороф більше не має на нас зла…
Я випрямився, тримаючи в пригорщах два десятки кольорових камінчиків. Мені просто не було куди їх сховати; стоячи перед Орою й Горофом, я зрозумів раптом, що почуття голизни панує наді мною не тому, що я роздягнений.
Я відчував себе голим, тому що зі мною не було Кари.
- Так, кожен із цих каменів - магічна річ із власною історією і власним призначенням…
- Здогадались і без вас, - грубо сказав я.
- Хорте, не варто так себе поводити, - запропонувала Ора.
- Не варто давати мені поради, - озвався я ще грубіше.
Март зі Гороф осміхнувся.
Моя Кара була все ще при ньому. У сумці, закинутій за спину; обидва клапани були прикриті сторожовим заклинанням, але я поки й не намагався відняти замовляння силоміць.
Така спроба загрожувала поразкою.
Поки що.
Ми йшли через нічний ліс - побачений нічним зором, він здавався мені чужим, ворожим, лілово-коричневим. Я не став створювати на собі ілюзію одягу - це було своєрідним викликом, усі ми маги, мовляв, чого соромитися? А тому й супутниця моя, й супутник були вимушені терпіти поряд із собою напівголого босого чоловіка.
І вони, треба сказати, терпіли мене гідно.
- Так от, - повчально продовжував зі Гороф. - Ці камені мають цінність як окремо, так і всі разом… Ці камені залишаються знаряддям того, хто їх створив.
Він замовк, чекаючи питання.
