Я не розтуляв рота; мені здавалося, що колючі шишки й випуклі корінці збіглися з усього лісу на зустріч із моїми ніжними, не звиклими до босоногих прогулянок ступнями. Кольорові камінчики, загорнуті в Орину носову хусточку, бились об стегно за кожного кроку.
- Пане зі Горофе, - м’яко сказала Ора. - Ми, власне, в останні дні тільки й робимо, що шукаємо володаря камінчиків… Можливо, ви знаєте більше? Адже тоді на королівському прийомі… на тому лихої пам’яті прийомі ви звернули на них увагу, я помітила…
Гороф якось дивно хмикнув. Якийсь час ми йшли мовчки.
- Одна деталь, - сказав Гороф, дивлячись собі під ноги. - Я спостерігав за з’ясуванням стосунків між паном зі Табором і місцевими мешканцями… не з початку, щоправда, але спостерігав. У мене склалось враження, що битва зайшла в глухий кут…
Він чекав, певно, що я втручусь, але я досі мовчав.
- Так, - продовжував задумливо Гороф. - Ці войовничі панове бачили дещо страшніше, ніж ліс у вогні, блискавки та інша магічна атрибутика. Однак… вони пішли, і причиною цьому зовсім не зусилля пана Табора, точніше, не тільки його зусилля…
Він знову замовк.
- То що відбулося? - терпляче спитала Ора.
- Самоцвіти, - сказав Гороф, піддіваючи носаком чобота блідий гриб посеред стежки. - Дурні мужики розтягли колекцію пана Табора в буквальному смислі по камінчику… І от, коли велика битва, - у його голосі прослизнула насмішкувата нотка, - коли велика битва зайшла в глухий кут, камінчики далися взнаки. Я сам бачив, як нещасливі панове рвали на собі одяг, поспішаючи їх позбутися…
- Але ж камінчиків було щось близько двадцяти, - швидко сказала Ора. - А розбійників… гм. Місцевих мешканців було куди більше, і навряд чи загальна паніка…
- Я кажу про те, що бачив, - похмуро сказав Гороф. - Саме після того, як камінчики - раптом і всі разом - показали свій норов, панове городяни вирішили покинути бойовище…
Я помітив, що руку з вузликом тримаю на відстані - далі від себе, ніби самоцвіти от-от мали перетворитись на розпечені вуглини; мені раптом страшно захотілося розповісти кому-небудь про феномен, свідком якого я був: тоді слабкенький шлейф чужої волі, який оповивав гірку каменів начеб хмаркою, надувся, ніби вилізле з орбіти криваве око…
Я втримався.
- Пане зі Горофе, - сказала Ора врочисто. - Як ви вже переконались, ми з паном зі Табором не маємо жодного відношення до майстра камінчиків. Ми шукаємо його, щоб…
- Щоб покарати, - сказав я хрипло.
Гороф швидко поглянув на мене, але нічого не сказав.
- Хорте, - після паузи запропонувала Ора. - А чи не розповісти вам… зважаючи на те, що між нами й паном Горофом
