такі властивості, які відняти - значить зруйнувати… Те саме, що з будинку виломити несучу стіну. Можна вибити вікно, зняти двері, прибрати перетинку - будинок стоятиме… Але якщо знести несучу стіну - споруда впаде.
За вікнами було вже зовсім світло. Камін досі горів, і відблиски вогню мерехтіли на розсипу кольорових каменів.
Я дивився на них майже з жахом.
Тобто я знав, я припускав щось подібне… Але тільки тепер, перед цим каміном, до кінця збагнув, з ким або з чим доведеться зітнутися.
Якщо я не передумаю, звичайно. Якщо я не відмовлюсь від цієї ідеї: покарати того, хто відбив глузд - і життя - старого барона Ятера. Того, хто потрошив людські душі.
“Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств у нього за плечима - тим більше можливостей відкриється перед вами…”
Вибач, дідку-кульбабко за гардеробною стійкою. Певно, в гордині своїй я замірився на занадто вже… вражаючий подвиг.
…А Ілові можна буде збрехати. Сказати, мовляв, винного покарано. Перевірити він не зможе, та й не захоче; якщо Іл не любив батька - за що ж мені його любити, самодура, тирана, негідника?! Так йому й треба, по заслузі…
Я здригнувся. І Ора, й Гороф витріщались на мене, мов алхімік на мензурку.
- Я знав одну людину, - сказав я. - У нього дочку зґвалтували й убили. Він сам - слабкенький маг, торгує зіллям, сам не може покарати мерзотника…
- Так-так, - озвалась Ора з незрозумілим виразом. Я так і не зрозумів, насміхається вона чи ні.
- Так-так, - відлунням повторив Март зі Гороф. - Так-так… На світі повно мерзотників, яких слід покарати, яких карати легко, яких карати приємно. Так. Багато років тому в мене була можливість уступити до Клубу Кари. Я довго думав… І відмовився. Платити щомісячні внески, чекати результатів розіграшу, сподіватись на Кару може або слабка й принижена людина, або природжений кат…
- Пані Шанталіє, - сказав я зло. - А от поясніть пану Горофу, чому ви є членом Клубу Кари? Адже моїх пояснень він слухати не буде…
Ора перевела дух. У погляді, зверненому до мене, не виявилось ні роздратування, ні злості.
- Я жінка, - повідомила вона мені, а не Горофу. - Батько мій помер… Я маг третього ступеня. За мене нема кому заступитись… У моєму житті був епізод, коли я відчула сильну потребу… в зброї. Я не стану, панове, утаємничувати вас у суть того епізоду, добре? Відтоді минуло багато років, образа й гіркота спливли, але мені все-таки хочеться… хотілося б постати перед тією людиною - з Карою в руках. Просто подивитись їй в очі. Навіть карати не обов’язково.
Якийсь час було тихо. Вогонь у каміні, скоряючись нечутному наказу Горофа, почав загасати; за вікнами сходило сонце.
- Сама доля допомагає вам, Таборе, - сказав Гороф із неприємною усмішкою. - Вам із самого початку слід було повернути
