свою Кару не на цього… майстра камінчиків, а ось на кривдника пані Шанталії.
- Ні! - сказала Ора з такою образою, що навіть Гороф, здається, здригнувся. - Я попрошу вас, пане зі Горофе, мене не ображати. Я не давала приводу… Ви попросили пояснити, що я роблю в Клубі Кари, - я пояснила…
- Це він попросив, - Гороф кивнув у мій бік. - Я спитав його. Вас я ні про що не запитував…
Я мовчав. Мені чомусь пригадалася ювелірша. І її чоловік, нещасний Ягор Дрізд, який усе життя проживе бік у бік із чужою, веселою, бездарною жінкою. Не зважиться її покинути… років через п’ять зап’є з горя, а через п’ятнадцять розіп’ється зовсім. І дружина його гірко плакатиме, не розуміючи, у чім вона винна…
Босою ногою я намацав глиняну фігурку в шкіряній сумці під кріслом. Від самого дотику мені стало легше; усе-таки коли Кара була зі мною, я почував себе значно впевненішим. Майже невразливим.
- Дуже легко мати руки чистими, - сказав я тихо, та так, що й Ора, й Гороф нашорошились. - Дуже легко просторікувати про всяких там катів, які тільки й чекають, щоб помахати кривавою сокирою… А от якщо пан препаратор задумає препарувати вас, Оро, чи вас, пане зі Горофе! Гаразд, ви надступеневий маг, на вас він навряд чи заміриться… Тоді хай препарує вашого друга, якщо у вас, звичайно, є друзі! Або вашого сина! Хто йому завадить? Хто здатен йому завадити? Він ріже людські душі - як піддослідних щурів, як трупи… Його жертви, теперішні й майбутні, не тільки захистити себе не можуть - вони не розуміють, що з ними відбулося!.. І от він, шанс, один із мільйона… Людина, що розпоряджається Карою, згодна покарати не коханця дружини й не лінивого слугу, а невідоме страховище, препаратора… Хто вона, ця людина? Слабка, принижена істота? Природжений кат? Га?
Я сам себе під’юджував, тривожив, лютив. Я був надто близький до відступу, треба було спалити мости, що ведуть назад, треба було зробити так, щоб, передумавши, я сам себе вважав боягузом.
- Якщо я правильно зрозумів, - тихо почав Гороф, - ви все ще сподіваєтеся знайти й покарати майстра камінчиків? Препаратора? Я справді не помиляюсь?
Ну от, межу подолано, ходу назад нема. Я втомлено всміхнувся:
- Так, усе правильно. Ви не помилились.
Він дивився на мене - уперше за весь цей час дивився в очі, без погорди, без насмішки, без зневаги.
А я подивився на камінчики.
Два десятки доль. Легкий магічний серпанок; невже витягнуту з душі якість препаратор поміщає в такий от камінчик? Чи, можливо, властивість він кладе в коробочку й залишає собі, а камінчик - тільки бирка, мітка, знак?
Я згріб камінчики з килима. Перерахував; двадцять. Ба так, один камінчик залишився в Горофа - той самий, Ятерів, бридка яшмова морда…
Я запитально глянув на непоказного чоловіка посеред вітальні.
Гороф стис губи, насупився, ніби приймаючи важливе рішення; я подумав був, що він задумав залишити камінь Ятера собі на пам’ять.
- Ви б подумали, Хорте, - розгублено сказала Ора. - Усе-таки ви йдете на силу, що явно переважає вашу, і навіть режим
