- По-твоєму, я не думаю про свою дитину? - спитав Стас не обертаючись. - Ти це хотіла сказати?
- Ні, - сказала вона примирливо, майже благально. - Давай спати… Я справді дуже втомилася.
Стас похмуро на неї поглянув. Очі були втомлені й сумні, але гнома…
Гнома не було?
Юля перевела подих.
(кінець цитати)
“Ондра (без прізвиськ.) Походж. невідом. Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса…”
Ми покинули населений пункт Дрикол поспіхом і доволі-таки безславно. Розбійники - народ злопам’ятний; соромно зізнатись, але я не встиг навіть замовити нові чоботи. У дорожню карету - а вирушали ми рано-вранці, коли нічний люд уже, як правило, п’яний і спить - мені довелося сісти в самій тільки подобі чобіт, точніше, в заклинанні, яке заміняло чоботи; тільки на другий день у дорозі, прибувши до більш-менш пристойної місцинки, я відшукав чоботарню й узувся нарешті.
Яке це було щастя!
Потім, поскрипуючи новими чоботами, я відшукав кузню й замовив ковалеві маленьку клітку з прутами такими товстими й густими, щоб крізь них не проходив навіть дитячий мізинець. Коваль вирішив, що я подорожую з дивовижним і дуже небезпечним звіром, і навіть спробував обережно випитати: єхидна? саламандра?
У клітці поселилася сабая. Жоден звір, найлютіший і найхитріший, не міг би завдати своєму хазяїну стільки клопотів; ланцюги, поточені іржею, рвалися разом із накладеними на них заклинаннями, дубовий ящик гнив, як груша. Усе складніше ставало ховати сабаю від Ори, і кінець кінцем я вирішив, що з цими дурними таємницями покінчено.
Відкриття вразило Ору навіть сильніше, ніж я сподівався:
- Хорте! Ви не уявляєте, чим володієте! Ви не уявляєте, скільки це може коштувати!
- І ви не уявляєте, - сказав я з мудрою усмішкою.
- І я не уявляю, - зізналась Ора. І зміряла мене підозріливим поглядом:
- Ану зізнавайтесь… Чи не маєте ви ще чого-небудь у рукаві? Декілька Кореневих замовлянь? Який-небудь убивчий артефакт, га?
Я розвів руками:
- На жаль. До цього дня в мене була від вас таємниця, а тепер вважайте, що знаєте про мене все…
- Ні, я не все про вас знаю, - сказала вона з раптовою тугою в голосі. - Не все…
Я чомусь розгубився, а Ора тим часом знову розгорнула сабаю - тонкі сторінки здригалися, ніби від холоду.
