годину - я зрозумів це з положення місячного променя на підлозі - прокинутися від запаху звіринки.
Місяць стояв посеред щільно заштореного неба. Дивовижно, як такий величезний місяць помістився в маленьку дірочку на портьєрі.
Я прокрутився в ліжку ще півгодини, а потім піднявся. Віддзяпив портьєру, прочинив вікно - з двору віяло сирим осіннім протягом. Я вліз на підвіконня; мій хвіст зметнувся, допомагаючи мені зберегти рівновагу в стрибку. Добре, що поверх був перший, а просто під вікном росла висока трава…
Вікно Ориної кімнати було прочинене.
Величезні стільці стриміли в небеса. Їхні кручені ніжки здавались мені химерними викривленими стовбурами; роздивляючись кімнату знизу вгору, я наблизився до височезного ліжка, з якого звішувалась біла рука з тонкими пальцями.
Звіринкою не пахло.
Пахло жінкою.
Перш ніж тхір устигнув відчути розчарування, я здійснив звичне зусилля - і повільно, боячись розбудити магиню, піднявся з чотирьох.
Ора не прокинулась. Від неї линули спокійні, глибокі хвилі сну без сновидінь.
Щаслива.
Я сів на підлогу біля ліжка. Я здригався; я боровся з собою - мені хотілося простягнути руку й розбудити її.
І я боявся, що, розплющивши очі, вона спитає здивовано: “Хорте? Що сталось? Що ви тут робите?”
- Хорте? Щось сталось?
Я перевів подих.
Ора сиділа на постелі. Неприбране світле волосся лежало на плечах.
Запах звіринки зник зовсім.
- Я от що думаю, - сказав я хрипло. - Оро… Не треба вам супроводжувати мене. Усе-таки Мармурові Печери… надто далеко. Надто… небезпечно. Я захищений Карою, а ви беззахисні. Я не можу взяти вас із собою.
- Ви серйозно? - спитала вона повільно.
- Так! - люто підтвердив я. - Цілком серйозно. Оро, ви дуже допомогли мені… Я завжди вважав, що в моєму товаристві ви - в безпеці. Але тільки не тепер, коли я пускаюсь на зустріч із препаратором…
- Хорте…
