- Це - Хорт зі Табор, - короткий палець Коршака постукав по віку скриньки. - Щойно ви будете готові почати подорож, цей маленький пан вирушить у дорогу. Поки він терпітиме мінливість дороги, ви зможете відпочивати в будь-якому з цих крісел… Коли Шлях буде завершено, ви за моєю командою встанете і пройдете за портьєру. Поки там нічого нема, - він недбало відтягнув край парчі, демонструючи сховану за нею камінну стіну.
Я придивився.
Уся поверхня столу була нічим іншим, як картою. Піднімались невисокі пагорки, склом поблискували річки. На дальньому кінці столу вгадувалося щось на кшталт невеликого мурашника - моя ціль, Мармурові Печери, кінцевий пункт, куди вирушить зараз мурах, що має моє ім’я…
Я уважніше подивився на старшого Коршака - здається, він не був надступеневим. Перший ступінь, не більше. Добре ж він улаштувався…
- Наша родина ось уже багато поколінь займається дорожньою магією, - зі стримуваною гордістю сказав молодий Коршак за моєю спиною. - Те, що ви бачите, - результат багаторічних зусиль, реалізація секретів, які передаються з покоління в покоління… Уся система дорожніх замовлянь - досягнення родини Коршаків!
Дурник, подумав я. Твої прадіди вирішили за тебе, що ти робитимеш; а якби ти захотів стати, приміром, художником? Або воїном, га?
- Пане зі Таборе, - вагомо сказав старший Коршак. - Весь час, поки проекція буде в дорозі, вам треба бути невідступно - тут. Ніщо не дозволить вам відійти з проекційного простору, зрозуміло? Тому потурбуйтеся заздалегідь, щоб справити всі природні потреби…
- Я хвилину як із нужника, - сказав я проникливо. - І цілковито готовий. Починайте.
Здавалося б, просидіти в кріслі годину - що може бути простішого? Та де там. Весь час доводилось боротися із собою - стримувати нервове напруження, старатися, щоб пальці не барабанили, повіки не дрижали, зуби не стукали.
Мурах, що мав моє ім’я, просувався по тонкій, як волосинка, дорозі - затримуючись на роздоріжжях, але завжди вибираючи правильний напрям.
Очі сльозилися. Вряди-годи доводилося діставати хусточку й прикладати до повік.
Над столом стояв, піднявши руки, Коршак-старший. Дарма я вважав його дармоїдом, що живе коштом багатого спадку; по обличчю мага першого ступеня бігли, обганяючи одна одну, каламутні крапельки поту. Жовта блискуча куля завбільшки з кулак - проекція Сонця - з дикою швидкістю крутилася навколо столу, для мураха змінювались ніч і день, але він не спочивав, він ішов, щохвилини наближаючи мене до Мармурових Печер.
Я притискав до грудей своє майно - муляж із Карою, мішечок із самоцвітами й клітку з сабаєю.
Миготіли, змінюючи одне одного, жовте світло й цілковита темрява. Мурах поспішав. Усякий новий “світанок” заставав його на новому місці; до умовного “мурашника” лишалося менше третини шляху.
Чим зустріне мене Ондра Голий Шпиль?
