Моє праве плече все ще дуже боліло.
Я сидів на товстому шарі коричнювато-зеленого моху. Мене знобило - та не від холоду; місце виявилось дуже нездорове. Ніби багато років тому тут рився велетенський кріт, копав, почуваючи до своєї роботи величезну огиду, а потім здохнув, проклинаючи все на світі, і, гниючи, труп його рік у рік наповнював повітря міазмами…
Не так давно я був певен, що в околицях Мармурових Печер обов’язково знайдуться якісь поселення, якісь місцеві мешканці; певність спершу перетворилася на надію, а потім і зовсім розтанула. Ні птахів, ні звірів, ні навіть цвіркунів не було ні видно, ні чутно. Поодинокі дерева з кривими розкаряченими гілками подобали на застиглі нажахані статуї; низький шар неохайних хмар не лишав жодного шансу побачити сонце. Півгодини тому - півгодини справжнього часу! - я ще сидів у просторому коршаківському підвалі. А три години тому знущався з хазяїна готелю, який, може бути, за весь свій довгий вік нікого не обдурив і не обрахував - навіть на мідяник…
Скрипнувши зубами, я встав. Забиті місця й садна боліли й стогнали, однак я, в принципі, готовий був іти - якби знав куди.
Покректавши, я всівся знову. Виробив побігайка - очі на двох ниточках і маслакуваті довгі ноги. Слабким копнячком надав шпигунові прискорення - уперед, і по колу, і знову вперед…
Потім ліг на спину, заплющив очі й став дивитись.
Побігайко гнав підстрибом, і через те зображення підстрибувало теж. Ні слідів людського житла, ні деталі краєвиду, за яку можна було б зачепитися оком; навколо простирались володіння того ж таки здохлого крота - ями, вибоїни, мох, камені, поодинокі дерева, яким, здавалось, дай рот - кричатимуть від жаху. Я велів моєму спостережнику взяти правіше й обійти мене широким колом; шпигун послухався, круто звернув - і раптом зникнув.
Я сів. Мене мовби вдарили по очах; у тому, що побігайко загинув насильницькою смертю, сумнівів не було.
Я розчохлив Кару. Складність полягала в тому, що для виготовлення нового побігайка мені потрібні були обидві руки, а глиняний бовван, що давав почуття відносної безпеки, маніпуляціям дуже заважав.
Новий шпигун був менший, для захисту забарвлений під колір моху і замість двох цибатих ніг мав шість, зате коротких. Я спрямував його просто на місце загибелі його попередника.
Цього разу очима шпигуна мені вдалось розгледіти чорний отвір у землі, невеликий, прикритий довгими пасмами трави; того, хто погубив другого побігайка слідом за першим, побачити знов не вдалось.
Третього шпигуна я робити не став. Піднявся, закинув за плечі дорожню сумку (кут сталевої клітки боляче вдавився в спину), лівою рукою зручніше перехопив глиняний муляж і попрямував загиблим побігайкам услід.
Гілки покривлених дерев зашелестіли значущо й зловісно, і це було тим більш цікаво, що ні вітерця, ні подиху в природі не було чути. Коли це показався туман, виплив і став згущатися з неприродною швидкістю. Хай би ким був мешканець цього кротячого царства - а я сподівався, що це все-таки Ондра Голий Шпиль, - та зустріч із ним от-от мала відбутись.
Не встиг я пройти й двадцяти кроків, як назустріч мені з туману вийшов убивця.
Зовні він схожий був на дитячий м’яч, завислий над землею на рівні моїх очей. Крізь щільну зеленувату шкірку
