- Я все вирішив, Оро.
Вона дивилася на мене так, ніби вперше бачила.
І не можу сказати, що мені цей погляд не подобався.
Юнак довго розглядав карту насуплено, щось, очевидно, обмірковуючи; потім підняв на нас прояснілі очі:
- О, так, панове! Ви можете рушати вже сьогодні. Година піде на виготовлення Великої Проекції і година-півтори - на подорож… Звичайно, гроші наперед, панове. Але якщо ви захочете організувати собі шлях назад - повітрям, або знов-таки проекційно - це коштуватиме вам півціни…
- Не треба замовляти шляху назад, - тихо сказала мені Ора. - Погана прикмета…
Юнак якось дивно притих. Перевів погляд з Ори на мене - і назад.
Я розплатився; відпущений нам час витрачено було на збори й прощання з хазяїном готелю - він задумав чомусь обдурити мене на срібну монетку. Я щойно виклав ввічливому юнакові цілу гору золота, але тим безсоромнішим здався мені корчмарів обман.
Дивитися на нашу бесіду збіглися й слуги, й відвідувачі. Я пішов, точно знаючи, що більше корчмареві не зайде в голову обдурювати постояльців - тепер він знає, що всякий злодій рано чи пізно зазнає кари…
Розправляючись із корчмарем, я мимоволі відтягав прощання з Орою. Тому що я терпіти не міг сантиментів, але піти сухо й холодно, як чужа людина, теж не міг.
Біля порога великої похмурої будівлі - “Далекі перевезення. Терміново. Дорого. Тільки для магів” - я зупинився, даючи зрозуміти, що далі Орі йти нема чого; підборіддя її, що трималося незвичайно високо з того самого моменту, як я повідомив їй своє рішення, - це саме підборіддя задерлося ще вище.
- Чекайте мене в Північній Столиці, - сказав я м’яко. - Зустрінемось у клубі. Якщо буде можливість - я зв’яжуся з вами раніше… В усякому разі, мені хочеться, щоб про кару Препаратора ви дізналися з перших рук.
Її уперте підборіддя затремтіло - зовсім не гордовито, жалісно навіть. Але вона нічого не сказала.
Мимо прокотила, вистукуючи колесами, відкрита повозка; дві огрядні пані дивились на нас із Орою без усякого уявлення про делікатність. Вулиця була не так щоб людна, та й зовсім не пустинна; на нас витріщались. Я шкурою відчував, що, стоячи отак, мовчки, одне навпроти одного, ми привертаємо увагу більше, ніж ярмарковий жонглер, що впав із неба.
Розлютившись не знати на кого, я накинув захисний серпанок. Надокучливі погляди перестали нас турбувати, проте ніяковість не минала, - навпаки. Начебто відгороджуючись від вулиці серпанком, я самому собі зізнався, що нам з Орою є що приховувати.
Вона дивилася крізь мене. Розгублена жінка, яка щосили чіпляється за рештки гордовитості. Жалюгідна. Зовсім не схожа на ту пані, яку я колись зустрів у Клубі Кари…
