“…Чорний Лівша? Не треба казок, я прекрасно знаю, хто це такий і звідки взявся…
…З самого малечку з дивацтвами - боявся щось загубити. Ходив вічно із заклопотаним обличчям, перевіряв, чи на місці капелюх, чи на місці хустина, чи на місці каламар, чи не закотилась монетка… Діти, товариші його, сміялися з нього й дражнили. Від насміхань цього його дивацтво не поменшало - навпаки; утім, у навчанні воно йому нітрохи не шкодило, навпаки, учитель, який читав нам теорію й практику магії, був ним дуже задоволений…
…Коли йому було тринадцять років, сталось нещастя: укотре переперевіряючи вміст своєї торбини, він потрапив під мимоїжджу карету й утратив ліву руку - кисть… Проте занять магією не полишив.
…Вибирали самі. Я, наприклад, вважав і вважаю, що традиційна форма невеликої палички з коштовним каменем ідеальна для ініціювального предмета; дівчина, яка разом із нами отримала призначення мага, зупинила свій вибір на золотому обручі-наголовнику. А він - незвично довго думав, міркував і, коли розтулив рота, уразив усіх: і комісію, і товаришів. Я хочу, сказав він, мати ініціювальний предмет, який неможливо втратити. Я хочу ініціювальний предмет у вигляді руки - штучної лівої руки…
…Несвідомо мститься за всі кривди, яких зазнавав у дитинстві. Усі замовляння, усі магічні діяння перестроїв під ліву руку… Так, тепер його звати Чорний Лівша, і, чуючи це ім’я, здригаються й озираються…”
Мене доставили, як і було обіцяно, точно на те місце, де я дістав запрошення на аудієнцію. До парадних дверей готелю “Північна Столиця”.
Розпрощавшись із панами магами на службі (я не приховував свого до них ставлення, а тому розстались ми вельми холодно), я певний час стирчав на ґанку, жадливо вдихаючи чисте нічне повітря. Чомусь це здавалося дуже важливим - продихатися; затхлий дух комфортабельної карети й чад численних королівських свічок сильно забили мені ніс і горло.
Ач, який ти неспокійний дружок, мій глиняний бовванчику. Схоже, насолоджуватися твоїм товариством протягом півроку - неприпустима розкіш…
Якийсь час я бездумно милувався зірками. Потім повернувся до готелю спиною і побрів, куди очі ведуть.
Тьмяні ліхтарі не стільки допомагали моєму денному зору, скільки заважали нічному. У Клубі Кари світилися вікна, там, напевно, ще не закінчили бенкетувати; та на саму думку про те, щоб повернутися до галасливого товариства магів напідпитку, мені зробилося сумно.
Чому б королю не заморити свого тестя звичайним королівським чином - підсипавши отрути у вино, приміром? Або подарувавши отруєні рукавички? Та хтозна - вся історія кишить убивствами з державних міркувань, і вбивають, не зважаючи на ступінь спорідненості…
Можливо, в бунтівного князя теж є на службі “серйозні люди”. Князьок не дурень, він напевно прикритий магічним щитом - проти отрути, проти залізної зброї, проти всякої можливої капості…
