Вона стиснула зуби, втримуючи роздратування:
- Бачте… Родина Шанталія додержується Закону Терезів, цій традиції багато віків, і я, як остання спадкоємиця…
Я згадав короля: “Добру традицію так легко сплутати з передсудом…”
Закон Терезів. Урятований від смерті йде мало не в рабство до рятівника - поки не вдасться відплатити тими ж грішми.
- Даруйте, - сказав я м’яко. - Не йшлося про спасіння вашого життя. Мерзотники пограбували б вас і зґвалтували, та й усе…
Орині очі по-зміїному звузилися. Я розвів руками:
- Цинічний, визнаю… Ой, а що це за камінчик у мене в кишені? Це ваше, чи не так?
І я поклав на скатерть жовтий камінчик у вигляді тигрячої морди.
Ніякої особливої реакції не було. Так, радість жінки, якій повернули загублену дрібничку:
- А-а-а… дякую. Я думала, що він загубився.
- Він вам дорогий? - спитав я недбало. - Подарунок, приз?
- Я виграла його в карти, - у її голосі показалися хвастощі. - Це магічна річ, ви, певно, помітили…
- А правда, що ваш ініціювальний предмет - зуб у роті? - бовкнув я і враз пошкодував про свій довгий язик.
Якийсь час вона похмуро мене роздивлялась. Потім трохи розтулила рот; зуби були чудові. Рівні, білі, один в один.
- Ось, - тонкий палець із рожевим нігтем показав на одне з ікол. - Це справді мій ініціювальний предмет… Що вас іще цікавить?
- Вибачте, - я справді знітився. - Пані Оро зі Шанталіє… Я приймаю вашу пропозицію. Чекаю вас сьогодні, тільки не в клубі, а в готелі “Північна Столиця”, номер двісті шість, о пів на восьму вечора… Ви, сподіваюсь, не відступитесь?
Спостерігати за її лицем було - чисте задоволення.
Я навіть зазнав розчарування, коли вона нарешті опанувала почуття, ковтнула слину й коротко кивнула.
“Про побратимів-посовників, могутніх, наче ураган, легенду послухайте. Були двоє друзів, і присягнулись один одному
