- Потім ми повернемося назад. Якщо мене що-небудь затримає, ви повернетеся самі… Карету я оплачу.
- Ви використовуєте мене як пішака, - сказала вона задумливо.
- Ніхто не сказав, що я мушу використати вас як козирного туза. В усякому разі, після прийому ваше зобов’язання переді мною визнається виконаним. А вам же того й треба?
Вона несподівано всміхнулася:
- Ви ніколи не помічали, як ваші очі міняються ролями? Коли світиться синє око, ви стаєте надзвичайно привабливим. Зате коли загоряється жовте - на вас страшно дивитись… Як дивно.
І вона розсміялася. Якийсь час я дивився, як вона сміється, потім усміхнувся теж:
- Цікаво, а ви спеціально підфарбовуєте повіки трохи різними фарбами? Щоб виникала ілюзія різних очей, як у вроджених магів?
- Квити, - сказала вона, зганяючи з обличчя усмішку. - До речі… чому ви не спинили цих мерзотників одразу? Адже я помітила, ви стояли в затінку хвилини три, перш ніж…
Я знизав плечима:
- Три хвилини? Ви перебільшуєте…
- Ні, Хорте. Ви не бачите нічого поганого в тому, щоб трішки познущатися з жінки, правда ж?
- Ще трохи, - сказав я жовчно, - і виявиться, що цих… жвавих молодиків нацькував на вас я. Щоб позловтішатися. Правда ж?
Вона всміхнулася знову. З переміною настроїв на її обличчі могла позмагатись хіба що весняна погода.
- Я не хочу з вами сваритися, Хорте.
- Я теж не хочу з вами сваритися, - сказав я примирливо. - До речі… ви справді виграли цей камінчик, жовтенький такий… у карти?
- Що значить “справді”? Гадаєте, я збрехала?!
Роздратування її було, мов пісок в очі; я ледве втримався, щоб не прикрити обличчя долонею.
Той, хто спостерігав за мною, ні разу більше не опустився до прямого вистежного замовляння. Щоправда, і я був насторожі; по кілька разів на день, бувало, я відчував пильну до себе увагу, і спостережник був маг, а вже кому він служив - префекту, королю чи комусь іще, - з’ясувати було неможливо.
Часта зміна личин уже не давала належних результатів; після того як під вікнами “Північної Столиці” з’явились
