відвідувачі - чергові шукачі замовляння Кари, - мені довелося з’їхати з готелю й найняти кімнату неподалік од клубу.
Маг-шпигун, який служив префектові, більше не показувався в клубі. Зате якось за день до королівського прийому, я носом до носа зіткнувся з торгівцем зіллям, тим самим, у якого трагічно загинула дочка, який знав злочинця, прагнув Кари - й одним із перших почув мою відмову.
Мене діткнула ця зустріч. Ми привітались, як напівзнайомі ввічливі люди; я ховав очі. Підупалий, але гордий маг надів на голову потертий клубний капелюх, попрощався з дідком-гардеробником - і пішов; дивлячись йому вслід, я подумав, що цей має більше прав шантажувати мене, аніж король, що турбується про державне благо.
Обидва муляжі Кари - справжній та фальшивий - лежали у футлярах, дожидаючи королівського прийому.
Я прекрасно пам’ятав, що моя дорожня скриня замовлена проти молі, бліх та інших паразитів. Ще навесні.
Тепер я стояв посеред кімнати, кліпаючи очима, хоча діра на парадному камзолі була перед самим моїм носом і розгледіти її було нескладно.
До господарчої магії я опускався тільки в крайніх випадках. Можливо, саме тепер такий випадок настав, і мені треба подібно до кравчика, підмайстра, з тупою старанністю скніти над діркою.
Чи користується міль людською логікою? І якщо ні, то чому всі дірки з’являються звичайно на найвиднішому місці? Ось як тепер - із лівого боку грудей, навпроти серця, там, де заведено носити ордени… Орденів у мене не водилося. Не було кого наділяти - зі Табори ніколи нікому не служили. Хіба що почесна медаль?..
Я недовго вагався. Знайшов у гаманці найбільшу срібну монету, зосередившись, сотворив собі медаль - чорний тхір на срібному тлі. Жарт здався мені дотепним; ба навіть більше, коли Ора Шанталія зволила проявити цікавість, я не без задоволення розповів їй і про міль, і про тхора.
- Ви сноб? - вкрадливо спитала вона. - Ви справді вважаєте господарчу магію долею призначених, таких, як я?
- Я цього не казав, - повідомив я м’яко.
- Можна поглянути? - вона простягнула руку до моєї імпровізованої “медалі”, повагавшись, я відчепив прикрасу й поклав їй у долоню.
Долоня була суха й тепла.
- Забавно, - Шанталія покрутила “медаль” перед очима. - Тепер можете приколоти назад… А можете не приколювати…
Я простежив за її поглядом.
Поточене міллю місце було гладеньким і чистим. Ні сліду не лишилося від потворної дірки.
