Напевно, я нервувався. Принаймні серцю моєму було тісно, а щокам - гаряче.
- Так завжди буває на великих прийомах, - охоче пояснила Ора. - Там, на верхньому майданчику, стоїть король і всіх по черзі вітає. А всі ж хочуть поговорити з ним якнайдовше - через те й тяганина…
- А ви такі обізнані? - здивувався я.
Вона чарівливо всміхнулася:
- Це ви необізнані, любий Хорте. Дитя полів та лісів, тхір, одне слово…
Іншим разом я образився б, та сьогодні в мене були справи важливіші.
Ми просувалися вперед у щільному натовпі. Просто перед нами йшов хтось в оксамитовому яскраво-червоному плащі, накинутому поверх шкіряних обладунків, і з величезним мечем при поясі; войовничого пана супроводжували два яскраво одягнені карлики. Праворуч і спереду виблискували діамантами дві пані - я бачив, яким поглядом вони оцінили чорну сукню моєї супутниці, бачив, що Ора піймала цей погляд, і в душі моїй поселилося щось на кшталт зловтіхи.
Ліворуч ішла родинна пара - пристаркувате подружжя було разюче схожим між собою. Обоє щуплі, обоє сутулі, обоє в засмальцьованих, добре поношених шатах; на шиї в чоловіка був золотий медальйон завбільшки з невелику тарілку - грубий ланцюг пригинав печерицю до землі. На пальцях у дружини мінилися сяйвом штук п’ять діамантів, кожний з яких коштував з невеликий будиночок у доброму районі.
- Ну тут і публіка, - прошепотіла Ора, ніби відгукуючись на мої думки.
Черга посувалася; праворуч і ліворуч від сходів стояли вартові. Войовничого пана в оксамитовому плащі попросили віддати його загрозливий меч; той, на мій подив, погодився, ба навіть більше - обидва карлики здали кожен по стилету.
Ні в мене, ні в моєї супутниці не знайшлося зброї. В усякому разі, такої, яку можна було б відібрати.
Молодший із королівських магів стояв тепер на балконі серед музикантів. Стояв, обіпершись об мармурове поруччя, й уважно оглядав потік запрошених - згори.
А подивитись було на що.
Заморські посли, магнати з дружинами, вкриті шрамами герої минулих воєн, чиїсь прищаві нащадки, чиїсь розцяцьковані фаворитки; на проліт вище від нас терпляче дожидався своєї черги дідок у білій бороді, і, вдивившись, я впізнав у ньому мага першого ступеня, але не вродженого, а призначеного. А ледь відстаючи від нас із Орою, переступав з ноги на ногу непоказний пан років сорока - при погляді на нього в мене пішов поза шкірою мороз, тому що він був надступеневий, як і я, вроджений, дуже-дуже серйозний маг…
За цим паном варто було наглядати передусім.
За спостереженнями я не помітив, як ми, поминувши три прольоти, опинилися на самому верху сходів, і за декілька кроків від нас показався король - у парадному мундирі, напудрений і напомаджений до того, що я ледве впізнав його.