- Як вас звати, я забув? - недбало спитав я в співрозмовника, який годився мені, мабуть, у батьки.
- Моє ім’я Гор зі Харик, - озвався він після паузи. - І я радив би вам, юначе…
- Ідіть, люб’язний Горе, - я позіхнув, не прикриваючи рота. - Ви виконали доручення Його Величності, а тепер ідіть, ви мені заважаєте.
Було забавно дивитись, як він стримує гнів.
- Люб’язний Хорте, - усю, яка була, отруту мій співрозмовник уклав у слово “люб’язний”. - Згідно з наказом Його Величності, я перебуватиму тут весь час і спостерігатиму за… процесом. Доведеться вам примиритися з моєю присутністю.
Я демонстративно знизав плечима. Повернувся до скла й став дивитися вниз.
Усе йшло не так, як я думав. Усе йшло шкереберть.
Придивившись, я побачив Ору. Коло неї - це ж треба! - уже вився якийсь придворний хлюст, і вона йому прихильно всміхалася. Принаймні звідси, згори, ця усмішка здавалася прихильною.
Гості роїлися, переходили з місця на місце, збивалися купками, чекали; Ора теж чекала. Вона була певна, що я от-от повернуся.
Уперше я відчув внутрішню ніяковість - свою провину перед Орою. Вона, пішак, який нічого не відає, може бути затягнута у великі неприємності. Усі бачили, що вона прийшла зі мною… Якщо я втечу, король може вхопитися за неї, як за ниточку. І витрушувати з бідолашної Ори зізнання в тому, про що вона нічогісінько не знає…
Якщо я зумію втекти.
А якщо спрацює все-таки мій план… Тоді Ора виявиться в товкотнечі, у переляканій юрбі. Чомусь мені здається, що скоро впаде бунтівний князь - станеться заворушення…
Він має впасти. Він, скотина така, обов’язково має повалитися. Хоч на хвилину. Прямим ударним замовлянням я пробивав свого часу камінну стіну, то невже не проб’ю князівського захисту? Тим більше що все, що мені треба, - пляма на лобі й глибока непритомність…
Юрба внизу загула сильніше - і раптом стихла. У цій тиші на люстрі стали загорятися свічки - одна по одній; за красою це видовище можна було порівняти із заходом сонця восени. Світло тисячі вогників дробилося в тисячі кришталевих підвісків, причому де-не-де були вбудовані маленькі магічні іскорки, що особливо тішили око; на деякий час я дозволив собі забути про справи і лише насолоджуватися.
І тільки за декілька секунд я зрозумів, що свічки запалює - за допомогою простої шкільної вправи - мій супутник і наглядач, королівський маг Гор зі Харик.
- Ви вірно служите королю, - сказав я з посмішкою. - Мало який лакей зуміє запалити свічку ось так, на відстані!
У нього теж були різні очі. Темно-каре та світло-каре; тепер темне око почорніло, як вугіль:
