було видно, і тільки певний вільний простір навколо мечоносця вказував на їхню присутність.
Потім я побачив благовидного дідуся, призначеного мага першого ступеня, - він розмовляв про щось із тим самим непоказним паном, якого я взяв на замітку як надступеневого й дуже серйозного. А потім, придивившись, я зрозумів, що в залі десятків два магів - і нема жодного нижчого за перший ступінь… Крім Ори, мабуть.
- Оро, - сказав я, мило всміхаючись супутниці. - Перед нами довга низка знайомств… Бачите тих двох добродіїв, що розмовляють? І того юнака в клубному камзолі? І того худорлявого суб’єкта з великими вухами? І цього…
- Вас цікавлять маги, - сказала Шанталія, повертаючи мені мою усмішку. - Хоч би що ви там думали про мої можливості, та вже виділити в натовпі мага я сяк-так умію!
- Прекрасно, - сказав я нетерпляче. - Отже, нам треба познайомитися з усіма цими…
У цю мить мене міцно взяли під лікоть. Я ледве спромігся не здригнутись.
- Ідіть за мною, - ледь чутно сказав старший із королівських магів (а це був саме він).
- Але зі мною супутниця, - і досі всміхаючись, я вивільнився.
- Супутниці в договорі не було, - сказав маг, і тільки дуже уважний спостерігач уловив би ознаки знервованості в його голосі. - Ви самі. Зараз.
Ора дивилася запитально. Я помітив, що молодий маг на сходинках трону теж поглядає в мій бік. І що за всім цим дуже уважно спостерігає пан префект.
- Звичайно, - сказав я, усміхаючись ширше можливого. - Одну секунду… - я обернувся до Ори. - Ласкава пані моя… Я залишу вас ненадовго. - І, нахилившись до самого вуха, додав: - Маги. Спостерігайте. Зрозуміло?
- Ну звісно ж, мій ласкавий пане, - промуркотіла Ора так гучно, що найближчі до нас гості озирнулися. - Звичайно, я скучатиму.
Королівський маг провів мене крізь декілька непоказних, де-не-де потайних, де-не-де просто прикритих портьєрами дверей. Піднявшись по кручених сходах, ми опинилися в геть темному, вузькому, як кротячий лаз, коридорчику; мій проводир відчахнув важку оксамитову завісу, і я зажмурився від сліпучого світла.
Просто перед нами - трохи вище - покоїлася туша палацової люстри. Звідси, зблизька, гігантський світильник уражав як розмірами, так і філігранністю роботи. Люстра здавалася пишним бронзовим деревом, кожний листок, кожну стеблинку було викувано так ретельно й з дотриманням таких деталей, що ставало шкода: адже знизу, із зали, неможливо оцінити всю красу цього витвору мистецтва…
Я подивився вниз.
Весь зал був як на долоні - на дуже великій долоні. Де-де в прогалинах між групками гостей крижано поблискував білий паркет. Я побачив, що в залі так тісно тому, що частина його відгороджена ширмами, там метушаться слуги й ломляться від страв уже накриті столи. Я зрозумів, що дивлюся крізь одне з вітражних вікон під стелею - колір скла надавав крихітним обличчям гостей то ляльково-рожевого, то мертвотно-синього відтінку.
