- Звичайно, я пам’ятаю вас, панове, - казав король сутулому й засмальцьованому подружжю. - Звичайно, такі послуги не забуваються… Але, будь ласка, ні слова про справи: сьогодні мені хотілося б, щоб усі розважались.
За спиною в короля стояв, метляючи шнурком від портьєри, старший із магів на службі. Він випускав щільний, не зовсім делікатний потік магічної волі - наглядача дуже цікавили помисли запрошених. Мене його увага розсудливо не торкнулась, на Ору він навіть не глянув.
- Радо вітаю вас, пане Хорте зі Таборе, таких видатних магів не так багато в нашому королівстві, я хотів би, щоб ви бували в нас частіше…
Слова його лилися самі собою, тим часом як очі на королівському лиці жили своїм особливим життям - цим очам дуже хотілося просвердлити мене до дна, зазирнути, розпатрати, остаточно впевнитися, це ж така ефемерна матерія - лояльність мага…
Опуклі королівські очі розірвали б мене на частини - якби могли. У якусь мить я навіть поспівчував Його Величності - таке напруження думки! Ора Шанталія глибоко провалилася в реверансі, а я вклонився саме так, як належить за етикетом, і ні трішки не нижче:
- Сьогодні хороший вечір, Ваша Величносте. Усе буде в порядку…
І, даючи право привітатися іншим гостям, ми влилися нарешті до бенкетної зали.
- О так!.. - прошепотіла Ора, мимоволі стискаючи мій лікоть; я примружився - водночас від яскравого світла й оглушливої музики. Премилостива жабо, як полюбляв казати мій приятель Іл де Ятер; як же в цій тисняві, у цьому грюкоті й гомоні що- небудь зрозуміти?!
- Ви хоч кого-небудь тут знаєте? - зі здушеним смішком запитала Ора.
Спершу мені здалося, що я не знаю нікого. Більше того - що всі ці напудрені обличчя й усміхнені зубасті роти існують самі по собі, окремо від високих комірців, еполетів, пряжок, камзолів і мундирів із золотим гаптуванням. Мені здалося, що високі жіночі зачіски плавають у повітрі окремо від декольте й кринолінів - одне слово, королівський прийом здався мені чимось на кшталт велетенської окрошки в золотому казані. Тільки після певного зусилля мені вдалося опанувати себе; у якусь мить я подумав навіть, що ця мана має магічну природу, що на мене впливають; але ні, чужої волі тут не було й сліду. Просто я нервувався, просто я втомився, просто “вільних тхорів” нечасто запрошують на такі велелюдні прийоми…
А проти цього збіговиська навіть міський базар здавався острівцем тиші й усамітнення. Минуло не менше п’яти хвилин, перш ніж у жахливому гаморі я став розрізняти окремі голоси, а серед безлічі облич нарешті знайшлися знайомі фізіономії.
По-перше, пан префект - у парадному мундирі, обік від решти гостей, оточений купкою бундючних, теж високих і теж дуже широких у плечах панів. За їхніми спинами - маг першого ступеня, шпигун, якого я свого часу облив лимонадом.
По-друге, молодший із королівських магів - не ховаючись і не соромлячись, молодик стояв на сходинках, що вели до порожнього поки що трону, і розглядав натовп запрошених; у їхні помисли він проникати не намагався, однак найменший натяк на нелояльність відстежував.
Потім я побачив войовничого пана, який залишив свого меча при вході на східці. Його супроводу - карликів - у натовпі не
