- Скоріше! - видихнув Гор за моєю спиною.
- І непокору… - механічно повторив я. - Іде! Я не можу…
Гор зі Харик ударив знизу вгору - по моїх руках. Тонка глиняна шийка не витримала. Пролунав хрускіт - велика голова потвори опинилась в одній моїй руці, тільце - в другій.
- Со-о-во… - видихнув я.
І вдарив услід князю. Ударив, бо іншого виходу в мене не було.
Здалося мені - чи він справді похитнувся в дверях?
Здалося - чи…
Оркестр гримів нестерпно. Заглушуючи все на світі, навіть стугін крові в мене у вухах.
На килимі під моїми ногами валявся обезголовлений муляж.
Я притулився до задрапованої оксамитом стіни; Гор зі Харик дивився на мене, і в його опущеній руці тепер уже явно поблискувала сталь.
А я був пустий.
Я був знесилений, як тоді, на дні колодязя. Мене не стало б навіть на те, щоб запалити свічку.
- Ну от, - сказав я, вичавивши усмішку. - Усе пройшло як годиться, князя покарано і…
Королівський маг більше не дивився на мене.
Дивився вниз, у залу, й обличчя його набуло синюватого відтінку вітражного скла.
Я простежив за його поглядом.
У залі панувало сум’яття; голоси гомоніли. Король стояв біля підніжжя трону, погляд його був прип’ятий до дверей. Секунда - і двері розчахнулись, і в залу влетів, спиною вперед, той самий войовничий пан, якого супроводжували два карлики.
Тепер карликів не було видно. Воїн ледь утримався на ногах; він мав щонайменше розгублений вигляд - мереживний комірець його був майже відірваний і звисав лахміттям. За якусь мить до зали ввірвався - нестямний від люті - князь.
Я побачив його, і в мене потемніло в очах. На лобі в князя була багряна ґуля - в решті він був бадьорий і цілком дієздатний.
- …Образа, якої ще ніхто не зважався завдати мені! Ви, - це до короля, - ви, люб’язний зятю, відповісте мені пізніше! А тепер я вимагаю відповіді в цього покидька, який дозволив прикрасити себе перевернутим гербом Дривегоціусів!
