А отже - не заздри, друже мій! Не заздри тому, що заздрості не гідне!”
- Нікого не приймаю! - крикнув я хрипло.
Стук повторився. І донісся приглушений голос хазяїна:
- Але, пане, там пані… Її ім’я Шанталія, вона каже, що саме її ви приймете!
Я погамував стогін. Та що вона собі дозволяє, ця…
Усі мої камінчики залишилися в Ори. Я знав, що зустрітися нам однаково доведеться, та, сово, тільки не тепер!
Я сів на ліжку. Голова розвалювалася, та я не бажав витрачати сили навіть на найменше лікувальне замовляння. Треба попросити в хазяїна якихось пігулок…
Не годиться, щоб мене бачили без личини! У служниці стане розуму підглядати в замкову шпарину…
- Ласкавий пане, - почувся за дверима підкреслено м’який, мало не муркотливий голос Ори. - Вам слід було б пустити мене, тому що те, що я скажу, дуже для вас важливо, мій любий друже… ви розумієте?
А як вона вивідала мою нову адресу?! Таж я переїхав, не попередивши її…
Я підійшов до дверей. Накинув плащ - щоб каптуром прикрити обличчя. І застережні заходи виявилися зайвими - коли двері розчинилися, впускаючи Ору, хазяїн не забарився сунути в щілину свій цікавий ніс.
Він здивувався, через що це постоялець відпочиває в плащі. Він ще більше здивувався б, якби побачив замість прищавого крамаря - моєї останньої личини - справжнє обличчя Хорта зі Табора…
А на личину в мене не вистачає сил. Навіть на личину!
- Ви маєте кепський вигляд, - крізь зуби сказала Ора. Від її муркотіння не лишилося й сліду.
- Перепрошую, - я блазенськи вклонився.
- Так, вам слід перепросити, - Ора опустилася в продавлене крісло. - І невідомо ще, прийму я перепросини чи ні.
Я зняв плащ. Щільніше зачахнув халат, осміхнувся:
- Радійте, ви вільні від боргу переді мною, Закон Терезів виконано… І віддайте дрібнички.
Вона царственим жестом кинула на стіл в’язку магічного каміння. Сухо всміхнулася:
- Це не такі вже й дрібнички, як ви намагаєтесь мене впевнити… учора на цю наживу клюнули принаймні дві рибини.
