- Що?!
Я схопився. Мене знов затрусило; Ора дивилася прямо й жорстко, її погляд мокрим каменем упирався мені в обличчя:
- Ви негідник, Таборе. Учора ви поставили мене в дуже скрутне становище.
- Ви жінка, - сказав я, судомно проковтнувши слину. - Тому я, можливо, зумію забути це слово, яким ви мене…
- Негідник, - повторила вона рівно. - Ви привели мене туди - і кинули. Знаючи, що станеться потім!
- Я не знав, - вирвалось у мене, і я одразу ж пошкодував про свої слова.
Ора примружилась:
- Якщо ви не знали - куди, навіщо, чому ви одразу сховались? Адже ви спостерігали за всім нишком, я відчувала ваш погляд…
- Бути не може, - сказав я глухо.
Ора підняла підборіддя:
- Я знаю, якої ви думки про мої здібності… Проте я зуміла відчути ваш погляд. І зрозуміти, що ви з самого початку чекали халепи.
- Я не так винен, як вам здається, - сказав я відвертаючись. Терпіти не можу виправдуватись.
- Відвертість за відвертість, - сказала Ора помовчавши. - Ви розповідаєте мені, що ви робили в палаці, я розповідаю вам, хто саме з магів виявив інтерес до ваших камінчиків… та не просто виявив інтерес, а просто-таки затрусився! Адже вам дуже хочеться це дізнатися?
Я озирнувся - в кімнаті було тільки одне крісло. Довелося сісти на ліжко, закинути ногу за ногу, полічити до десяти, щоб заспокоївся пульс.
- Оро. По-перше, я справді перепрошую за все, що сталося не з моєї вини. Так трапилось. По-друге, я прийшов на цей прийом, щоб простежити… щоб, як ви здогадалися, побачити реакцію декого з магів на ваші камінчики. За цим я прийшов, присягаюся пам’яттю батька…
- Ви кажете правду, - сказала Ора повільно. - Як уписується в цю версію ваше раптове зникнення?
- До мене підійшов королівський надступеневий, - сказав я, дивлячись їй в очі. - Ви його бачили, його звати Гор зі Харик. Він обманом затягнув мене… Коротше, я не зміг повернутись. Я не знав, що так станеться, присягаюся… чим хочете.
- Покляніться пам’яттю батька, - наказала Шанталія.
- Клянуся, - сказав я повільно. - Клянуся пам’яттю батька - я не знав, що так усе станеться…
