Ора несподівано всміхнулася:
- А ви мастак грати словами… Добре. Ви мені набридли, Хорте зі Таборе. Прощавайте.
І, легко піднявшись із крісла, підступна мерзотниця рушила до дверей.
- Хвилиночку!
Я заступив їй дорогу. Тепер мені хотілося її вдарити - по-справжньому.
- Хвилиночку, люба пані! Ви нічого не забули?
- Ні, - вона дивилася мені в обличчя. Праве око її було підфарбоване блакитною фарбою, ліве - зеленою.
Я взяв її за руку. Зап’ястя було тонким, ніжним, таким тендітним…
- Ви мені руку зламаєте, ви!!!
- Зламаю, - пообіцяв я тихо. - Не треба грати зі мною, Оро. Ви обіцяли мені дещо розповісти!
- Відпустіть!
І вона вдарила мене ручною блискавкою. Слабкенькою, дамською, пекучою, як оса.
Я відпустив її - усього на секунду. У наступну мить - вона намагалася відсунути важкий засув на дверях - я впіймав її за комірець і кинув на ліжко.
Вона вищирилась, оголивши великі білі зуби. І цілком спокійно сказала:
- У вас нема сил на замовляння, Хорте. Ви витратились повністю. Ваш тато ніколи не навчав вас, що так не можна робити?
Я не дивлячись простягнув руку. Зняв із цвяха вузький ремінець, що належав хазяїну і перейшов у моє користування разом із кімнатою:
- У мене стане сили на дещо інше.
- Правда? - її вишкір раптом змінився солоденькою усмішечкою. - Невже?
До мене дійшла двозначність моїх власних слів. Я в нестямі хльоснув ременем по спинці крісла:
- Кажіть, хто клюнув на камінці, і забирайтеся звідси! Інакше я з вас шкуру злуплю без усяких замовлянь!
Шкіра на лобі, там, куди дзьобнула мене її квола блискавка, починала відчутно пекти.
- Ви прекрасні, Хорте, - сказала жінка, безцеремонно мене роздивляючись. - Як горить ваше несамовите жовте око… Стоп, - вона підняла руку, ніби затуляючись від мене й мого ременя. - Стоп, не поспішайте, не лізьте в бійку, я вам усе
