б останній подих, аби тільки глянути на ці речі
(він говорив так, ніби добре знав людей).
— То погляньмо! — загукав Мауглі.— Здає-
ться, я теж колись був Людиною!
— Тс-с! Стривай... Квапливість багатьом
шкодила. Ми поговорили під землею, і я роз-
повів про тебе. Біла Кобра сказала: «Давно
В.ЗЇСЄ Я Н6 бачила Людини. Що ж, нехай при-
ходить, подивиться. За найменшу з цих речей
люди не пошкодували б життя».
— Значить, це нова дичина. Бач, Отруйне
Плем'я ніколи не казало нам про це. Вони
недобрі.
— Це не дичина. Це... це... я не можу тобі
сказати, що воно таке.
— Ми підемо туди. Я ще ніколи не бачив Білої
Кобри, та й на те все, про що ти розповідаєш,
мені хочеться подивитися. Ходімо!
Мауглі підплив до берега, покачався в траві,
щоб обсохнути, і вони подалися до Холодних
134
Печер — зруйнованого і покинутого міста.
Мауглі відтепер анітрохи не боявся мавп, зате
вони тремтіли тільки від згадки про нього. Але
нині Мавп'яче Плем'я бігало по Джунглях, і Хо-
