лодні Печери стояли в місячному сяйві порожні
й мовчазні.
Каа підповз до руїн князівської альтанки,
перебрався через купу щебеню, ковзнув
сходами до підземелля. Мауглі кинув Зміїний
Клич: «Ми з вами — однієї крові, ви і я!» — і
порачкував за ним. Довго вони повзли вузьким
коридором і нарешті дісталися місця, де коріння
гігантського дерева вивернуло в стіні великий
камінь. Вони пролізли в пролом і опинилися в
підземеллі. Крізь тріщини в склепінні проби-
валося мерехтливе світло.
— Надійний сховок! — сказав Мауглі, підві-
вшись на повен зріст.— Та надто далеко сюди
ходити щодня. Ну і що ж ми тут побачимо?
— Може, мене? — прошелестіло в кутку.
Перед Мауглі майнуло щось біле, і врешті він
розгледів таку величезну кобру, яких досі ніде
не зустрічав: майже вісім футів завдовжки, ко-
льору старої слонової кістки, навіть очковий
знак на її білому клобуку від постійної темряви
став блідо-жовтий. А зіниці в кобри були
червоні, мов рубіни, і взагалі вона мала дивови-
жний вигляд.
— Доброго полювання! — в Мауглі ввічливе
