яструбу Чілю.
— Це вже третій,— сказала Багіра.
— Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб
і нагодую її донесхочу,— сказав Мауглі.— Цей
кровопивця — сама Смерть, і все-таки я нічого
не розумію!
— Ходімо по сліду! — гукнула Багіра.
Вони не пройшли й півмилі, як почули карка-
ння ворона Ко, що співав Пісню Смерті на
верхівці тамариска, у тіні якого лежало троє.
Напівзгасле багаття ще куріло, на чавунній
сковорідці лежала почорніла обгоріла перепіч-
ка. Біля вогнища, сяючи на сонці веселкою, ле-
жав прикрашений бірюзою та рубінами анкас.
— Ця штука моторно працює, все кінчається
тут,— сказала Багіра.— Від чого вони померли,
Мауглі? На жодному нема ні знаку, ні подряпи-
ни.
Мауглі понюхав дим, відламав шматок перепі-
чки, вкусив і виплюнув. Жителі Джунглів
знають про отруйні рослини не менше, аніж
досвідчені лікарі.
149
— Яблуко Смерті,— закашлявся він.— Перший
із них, мабуть, поклав його в їжу для тих, які
вбили його, вбивши спочатку мисливця.
