совуючи голову для того, щоб набрати повітря.
Каа зачепився хвостом за підводну скелю і під-
тримував Мауглі, а вода шалено мчала повз
них.
— Це Місце Смерті,— сказав хлопчик.— Наві-
що ми тут?
— Вони сплять,— прошипів Каа.— Хатхі не
зверне з дороги перед смугастим, але і той і той
зверне з дороги, побачивши Рудих Собак. А
руді Собаки, кажуть, ні перед ким не сходять з
дороги. То скажи мені, Хазяїне Джунглів, хто в
нас найголовніший?
— Вони,— прошепотів Мауглі.— Тут Місце
Смерті. Ходімо звідси.
— Е ні, подивися гарненько, не бійся: вони
сплять. Тут усе так само, як і тоді, коли я був
не довший за твою руку.
Потріскані від часу і негоди бескиди в ущели-
ні Вайнганги з давніх-давен були місцем, де
жило Маленьке Плем'я Скель — копіткі, злі
чорні дикі бджоли Індії. І Мауглі добре знав, що
всі стежки обминають це місце. Протягом віків
бджоли жили і роїлися тут, у розщелинах, пля-
165
муючи білий мармур старим медом і ліплячи
