потрапили в пастку, круто завернула вбік і ки-
нулася в воду, там, де ущелина переходила в
круті береги, їх скажений гавкіт і погрози «лі-
176
совій мавпі», котра довела їх до такої ганьби,
поєднувалися з виттям і скавчанням — то собак
жалило Мале Плем'я. Залишатися на березі
означало смерть, і собаки розуміли це. Зграю
несло все далі і далі вниз, до Затоки Миру, та
сполохані бджоли летіли за собаками і заганяли
їх у воду. Мауглі чув голос безхвостого вата-
жка, котрий наказував своїм не відступати і
знищити всіх Сіонійських вовків.
— Хтось убиває в темряві позаду нас! — гавк-
нув один із псів.— Вода тут закривавлена!
Мауглі пірнув, мов видра, потягнув пса під
воду раніше, ніж той роззявив пащеку, і темні
густі плями попливли по воді біля Затоки Миру,
а тіло собаки спливло, перевернувшись набік.
Пси хотіли були повернути назад, та течія
зносила їх униз, дикі бджоли лізли у вічі та
вуха, голови, а поклик Сіонійської Зграї в пітьмі
лунав усе голосніше. Мауглі знову пірнув, і
знову один із псів виплив мертвим, і знову зчи-
нився гамір усередині зграї: одні волали, що
краще вийти на берег, інші вимагали, щоб вата-
