— Це ти, Людське Дитинча? — гукнув з бере-
га Вантала.
— Запитай мертвих, чужинцю,— відповів хло-
пець.— Хіба не вони ото пливуть униз за течі-
єю? Я вдоста нагодував цих псів грязюкою, об-
дурив їх серед білого дня, а їхній ватажок тепер
без хвоста, проте і тобі ще лишиться робота.
Куди їх гнати?
— Я зачекаю,— сказав Вантала.— Вся довга
ніч іще попереду, там подивимось.
Усе ближче і ближче лунав гук Сіонійських
вовків:
— За Зграю, за всю Зграю ми приймаємо бій!
І нарешті річка винесла диких псів на піски і
мілини напроти Сіонійських Печер.
Тут вони збагнули свою помилку. Їм треба
було вилізти з води раніше і напасти на вовків
на березі. Тепер було надто пізно. По всій міли-
ні палахкотіли вовчі очі, і окрім страшного
пхіала, який не вщухав з вечора, в Джунглях не
чутно було жодного звуку. Ватажок псів гукнув:
— Ану, нападайте!
Уся зграя помчалася до берега, розбризкуючи
на мілині воду, так, що поверхня Вайнганги
