ніг. А потім усе змішалося в купу, що снувала
сюди-туди берегом. Краєм ока хлопець побачив
Акелу: з обох боків на ньому висіло по рудому
собаці, а в третього він учепився своїми без-
зубими щелепами.
Ніч минала, і шалений біг на місці продовжу-
вався. Собаки втомилися і вже боялися
нападати на сильніших вовків, хоча ще й не
180
наважувалися тікати. Мауглі відчував, що скоро
вже буде кінець битві, і вдовольнявся тим, що
лише ранив ворога, не вбиваючи його. Вовки-
перволітки тепер нападали сміливіше, можна
було інколи й перепочити. Вже один тільки ви-
блиск ножа змушував пса тікати.
— М'ясо обгризене майже до кістки! —
прохрипів Сірий Брат.
— Але кістку ще треба розгризти,— відповів
йому Мауглі.— Ось як це роблять у нас у Джу-
нглях.— Червоне лезо ножа ковзнуло, мов
полум'я, і встромилося в бік Рудого Собаки, на
задні лапи якого навалилося тіло вовка.
Це був Вантала. На нього було страшно диви-
тися, але він тримав собаку в щелепах, наче в
лещатах, і той не міг ворухнутися.
