кладала у вогонь якісь чорні шматки, а коли
розвиднилося і над землею поповз холодний
білий туман, він побачив, як дитина узяла об-
плетений лозою глиняний горщик, наповнила
його вугіллям і, накривши ковдрою, пішла
годувати худобу в хліві.
— Оце й усе? — сказав собі Мауглі.— Якщо
навіть дитина це вміє, то боятися нічого.
І він вискочив з-за рогу назустріч хлоп'яті,
вихопив у того горщик із рук і зник у тумані, а
хлоп'я заплакало з переляку.
— Ця квітка дуже схожа на мене,— посміхну-
вся сам собі Мауглі, роздмухуючи полум'я, як
це робила жінка.— Якщо її не підгодовувати,
вона помре.— І Мауглі накидав гілок та сухої
кори на вуглини.
На півдорозі до гори він зустрів Багіру. Врані-
шня роса блищала на її шерсті, як діаманти.
— Акела схибив, не вбив оленя,— сповістила
пантера.— Вони вбили б його вчора вночі, та їм
потрібен іще й ти. Вони шукали тебе на пагорбі.
— Я був у долині. Я готовий. Дивися.— Мауглі
підняв над головою горщик із вугіллям.
— Добре! Ось іще: я бачила, як люди тичуть
туди суху гілку і на її верхівці спалахує Червона
