Нарешті на скелі лишилося з десяток вовків,
та ще Акела з Багірою. І тут щось нестерпно
запекло Мауглі в грудях, він вибухнув ридан-
ням.
— Що це? Що зі мною? Я вмираю, Багіро?
— Ні, Маленький Брате, це лише сльози, так
23
буває із людьми. Ти вже не дитина, Мауглі. Від-
нині Джунглі закриті для тебе назавжди, нехай
течуть сльози.
І Мауглі сидів і плакав уперше в житті, а
серце його ладне було розірватися від болю.
— Тепер,— сказав він,— я піду до людей. Та
перше я повинен попрощатися зі своєю матір'ю.
І він пішов до печери, де жила Мати Вовчиця
з Батьком Вовком, і плакав, уткнувшись у її бік,
а четверо молодих вовків жалібно скиглили.
— Ви не забудете мене? — спитав Мауглі.
— Ніколи! — сказали ті.— Приходь до
пагорба, коли станеш Людиною, і ми будемо
гратися з тобою вночі.
— Приходь швидше, мудре Жабеня, бо ми з
твоєю матір'ю уже старі.
— Приходь, мій голенький синку,— сказала
Мати Вовчиця,— і знай, дитино, що я люблю
